13 Розділ

Айві 

Я дивилася на повідомлення й не могла змусити себе відвести від нього погляд.

«Ключ не мав залишитися у вас.»

У мене пересохло в роті.

Я перечитала його ще раз, потім ще.

Нейт стояв поруч і чекав пояснення, але я не знала, з чого почати. У голові змішалися Валенсія, батько, та стара фотографія, синя стрічка на ключі, мамине обличчя після аварії й десятки повідомлень, які я намагалася переконати себе не сприймати серйозно.

Тепер це вже не було просто відчуттям, що хтось знає про моє минуле.

Ця людина знала конкретну річ.

Річ, про яку я сама майже забула.

— Айві?

Я підняла на Нейта очі.

— Я знаю, хто це.

Він завмер.

— Хто?

Я стиснула телефон у руці.

— Той, хто мені пише.

Мені було страшно вимовити його ім'я навіть зараз.

— Його звати Марко Рівера.

Нейт мовчки дивився на мене.

— Хто він?

Я зробила вдих.

— Людина, яку я пам'ятаю з Валенсії.

Мені було одинадцять, коли я вперше його побачила.

Він приходив до батька ввечері. Не часто, але достатньо, щоб я запам'ятала його обличчя. Темне волосся, коротка борода, завжди темна сорочка й годинник із металевим браслетом.

Я тоді не знала, ким він був.

Для мене він був просто «Марко», знайомий тата.

Вони могли годинами говорити на кухні, коли думали, що я вже сплю. Іноді сперечалися. Один раз я прокинулася вночі через голоси й почула, як Марко сказав:

— Ти не розумієш, чим це може закінчитися.

Тато відповів щось дуже тихо, тому я не розібрала.

Тоді я просто повернулася у свою кімнату.

Через кілька років я почала згадувати цей вечір.

Особливо після смерті тата.

— Чому ти ніколи не казала про нього раніше? — запитав Нейт.

— Бо я не знала, що він досі існує в моєму житті.

— А коли ти зрозуміла?

Я подивилася на екран телефону.

— Коли прийшло перше повідомлення.

Нейт насупився.

— Що там було?

— Просто моє ім'я.

Я пам'ятала той день.

Повідомлення прийшло ввечері.

«Айві.»

Без привітання.

Без пояснення.

Я тоді подумала, що це випадковість. Потім прийшло друге.

«Ти досі пам'ятаєш Валенсію?»

Після нього я заблокувала номер.

Через кілька днів прийшло повідомлення з іншого.

«Твій батько не хотів, щоб ти знала.»

Я нікому не сказала.

Навіть мамі.

— Чому?

Я подивилася на Нейта.

— Бо боялася, що якщо скажу мамі, вона знову зробить те саме.

— Що?

— Скаже, що мені все здалося.

Я опустила погляд.

— Але Марко не просто знав мого батька. Він працював із ним.

— Де?

— У Валенсії.

Я на секунду замовкла.

— Я не знаю точно, чим вони займалися разом. Тато ніколи не пояснював мені. Але Марко приходив до нас додому, телефонував йому, іноді вони зустрічалися біля старого складу неподалік від порту.

— І ти думаєш, що саме це пов'язано з аварією?

— Я не знаю.

— Але підозрюєш.

Я кивнула.

— Так.

Нейт сів навпроти мене.

— Розкажи мені все, що пам'ятаєш.

Я заплющила очі.

І почала згадувати.

За два тижні до смерті тата я прокинулася вночі.

Не знаю чому.

Може, через шум.

Може, через голоси.

Я вийшла у коридор і побачила світло на кухні.

Тато стояв біля столу.

Марко — навпроти нього.

На столі лежала чорна папка.

Та сама.

Я не знала цього тоді, але тепер розумію, що це була саме вона.

Марко щось говорив, тримаючи руки на столі.

— Ти не можеш просто забрати це й піти.

Тато відповів:

— Я вже вирішив.

— Тоді хоча б подумай про сім'ю.

Я пам'ятаю, як завмерла за дверима.

Тато довго мовчав.

Потім сказав:

— Саме через сім'ю я це й роблю.

Я не почула продовження.

Хтось із них відсунув стілець, і я злякалася, що мене побачать, тому повернулася до кімнати.

Наступного ранку тато поводився так, ніби нічого не сталося.

Я теж.

Через два тижні він загинув.

Від аварії залишилося лише те, що мені розповіли: мокра дорога, мотоцикл, інша машина, лікарня.

Але після його смерті Марко більше не приходив.

Принаймні я так думала.

— Що було далі? — запитав Нейт.

— Через кілька днів після похорону мама знайшла його номер у телефоні тата й видалила.

— Ти бачила?

— Так.

Я провела пальцем по краю телефону.

— А ще я бачила, як вона спалила кілька паперів.

— Що за папери?

— Не знаю.

— Ти не намагалася їх прочитати?

— Нейте, мені було дванадцять.

Він кивнув.

— Вибач.

— Я пам'ятаю тільки одну річ.

— Яку?

— На одному з паперів було прізвище Рівера.

Нейт замовк.

— І ти впевнена?

— Так.

Я була впевнена.

Бо тоді воно нічого для мене не означало.

А зараз означало все.

— Коли Марко знову з'явився?

— Минулої весни.

— Після стількох років?

— Так.

Я показала йому старі повідомлення.

Вони були збережені в окремій прихованій папці.

Я ніколи не видаляла їх остаточно.

Можливо, десь усередині себе знала, що одного дня вони знадобляться.

Нейт переглянув кілька.

— Він прямо говорить про твого батька.

— Так.

— І про ключ.

Я кивнула.

— Тепер я розумію чому.

— Чому?

Я подивилася на нього.

— Бо ключ був не від гаража.

— Звідки ти знаєш?

Я дістала з сумки старий клаптик паперу.

Носила його з собою вже кілька тижнів.

На ньому було написано кілька цифр.

— Це я знайшла в тій самій старій фотографії.

Нейт нахилився ближче.

— Що це?

— Номер.

— Який?

— Камери зберігання.

Він підняв очі.

— У Валенсії?

— Так.

Я стиснула папірець.

— Після того як я знайшла фотографію з ключем, я почала шукати все, що могла згадати. І згадала, що в батьковому блокноті колись бачила ці цифри. Тоді я не розуміла, що вони означають.