12 Розділ

Після нашої розмови я ще довго не міг позбутися відчуття, що Айві залишила мені тільки ту частину правди, яку вважала безпечною.

Вона розповіла про Валенсію. Про батька. Про аварію. Про папку, яку забрала її мати. Про повідомлення, які почали приходити кілька місяців тому.

Але щоразу, коли вона говорила «я не знаю», я бачив у її очах щось інше.

Ніби вона знала більше.

Просто не хотіла сказати мені.

Я сидів у бібліотеці академії, втупившись у відкритий ноутбук, але вже хвилин двадцять не прочитав жодного рядка. За вікном ішов дощ. Краплі стікали по склу, розмиваючи подвір'я й старі кам'яні стіни.

На екрані світився один пошуковий запит.

Valencia motorcycle accident — Раміль Аріас.

Я навіть не знав, чи правильно роблю.

Можливо, Айві мала рацію, коли просила мене не втручатися. Можливо, це справді не моя справа.

Але після повідомлення, яке вона показала мені, я вже не міг просто відвернутися.

Я не шукав спосіб залізти в її минуле.

Я намагався зрозуміти, від чого її захистити.

Я відкрив кілька сторінок, але майже одразу закрив їх. Інформації було надто мало, а ім'я її батька я знав лише приблизно. Айві ніколи не розповідала про нього багато. Ніби сама згадка про нього була для неї чимось, що потрібно тримати якомога глибше.

Я вже збирався вимкнути ноутбук, коли побачив на екрані ще одне слово.

Valencia.

І раптом згадав її фразу.

«Перед смертю тато боявся.»

Я відкинувся на спинку стільця.

Якщо це була звичайна аварія, чому вона пам'ятала саме страх?

Чому її мати після цього почала перевіряти телефони?

Чому була та папка?

І чому людина, яка зараз писала Айві, знала про все це?

Я закрив ноутбук.

Мені потрібно було поговорити з нею ще раз.

Я знайшов Айві після занять.

Вона стояла біля шафок у коридорі й щось шукала в сумці. Навколо було шумно — студенти розмовляли, хтось сміявся, грюкали двері аудиторій.

Вона побачила мене й одразу зрозуміла, що щось не так.

— Що сталося?

Я підійшов ближче.

— Нам треба поговорити.

Її обличчя змінилося.

— Знову?

— Так.

Вона закрила сумку.

— Нейт, я вже все тобі розповіла.

— Ні.

Вона завмерла.

— Я розповіла тобі те, що могла.

— Ось саме.

Я побачив, як вона відвела погляд.

— Я не хочу сваритися.

— А я не хочу, щоб ти продовжувала приховувати від мене те, що може бути небезпечним.

— Я нічого не приховую.

— Справді?

Мій голос став жорсткішим, ніж я хотів.

— Тоді скажи, чому після смерті твого батька твоя мама забрала документи й ніколи більше їх не показувала?

Айві мовчала.

— Скажи, чому ти сказала мені, що не знаєш, що він мав на увазі, коли говорив про те, щоб не залишати щось у Валенсії, хоча ти явно пам'ятаєш цю розмову майже слово в слово?

— Бо я не знаю!

— Але ти щось підозрюєш.

Вона різко подивилася на мене.

— І що ти хочеш від мене почути?

— Правду.

— Яку саме?

— Усю.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

Потім Айві тихо сказала:

— Ти не розумієш.

— То поясни.

— Я намагаюся тебе захистити.

— А я тебе про це не просив.

Вона відсахнулася, ніби ці слова справді її зачепили.

Я одразу пошкодував, що сказав це саме так.

Але вже не міг зупинитися.

— Ти вирішила за мене, що я маю знати, а що ні. Ти вирішила, що я маю бути десь осторонь. І весь цей час я дивився, як ти лякаєшся кожного дзвінка, кожного повідомлення, кожного разу, коли хтось згадує твоє минуле.

— Бо я знаю, чим це може закінчитися.

— Ні. Ти не знаєш.

— Знаю!

Вона сказала це так голосно, що кілька людей неподалік озирнулися.

Айві одразу замовкла.

Її пальці стиснули ремінець сумки.

— Я вже втрачала людину через це минуле, — тихіше сказала вона. — Я не збираюся втрачати ще когось.

У мене перехопило подих.

— Ти думаєш, що з тобою може статися те саме?

Вона не відповіла.

Цього було достатньо.

— Айві…

— Не треба.

— Ти не можеш просто тримати все в собі.

— Можу.

— Ні.

— Можу, Нейт.

Вона подивилася на мене, і я вперше побачив у її очах не просто страх.

Провину.

Ніби вона вже давно носила в собі щось, за що карала себе щодня.

— Є речі, про які я не можу говорити, — сказала вона.

— Через кого?

— Через усіх.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я можу тобі дати.

Вона розвернулася, але я зупинив її.

— Почекай.

Айві повернулася.

— Що?

— Ти сказала, що твій батько загинув у мотоциклетній аварії.

— Так.

— Ти була там?

Її обличчя зблідло.

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш, що це була просто аварія?

Вона нічого не сказала.

І в цей момент я зрозумів, що поставив саме те питання, якого вона боялася.

— Мама сказала, — нарешті відповіла вона.

— А ти їй віриш?

Айві заплющила очі.

— Не знаю.

Ці два слова прозвучали майже пошепки.

Я не знав, що сказати.

Усе, що вона розповіла мені раніше, раптом набуло іншого значення.

Вона не сумнівалася в тому, що батько загинув.

Вона сумнівалася в тому, як саме це сталося.

— Чому ти не сказала мені цього вчора?

— Бо я боялася, що ти зробиш саме те, що зараз робиш.

— Що?

— Почнеш шукати.

Я відвів погляд.

Вона зрозуміла відповідь без слів.

— Ти вже шукав, — сказала Айві.

Це не було питанням.

Я мовчав.

— Нейт.

— Я просто хотів зрозуміти, що відбувається.

— Ти шукав інформацію про мого батька?

Я кивнув.

Її очі наповнилися злістю.

— Я просила тебе не робити цього.

— А я просив тебе не брехати мені.

— Я не брехала!

— Ти приховувала.

— Тому що хотіла тебе захистити!