11 Розділ

Я майже не спала тієї ночі.

Після того, що сталося біля старої будівлі, я вже не могла переконувати себе, що Нейт нічого не почув. Він стояв достатньо близько. Я бачила його силует у темряві й те, як він завмер, коли почув мої слова. Можливо, він не розібрав усієї розмови. Можливо, не зрозумів, із ким саме я говорила. Але почув достатньо, щоб більше не повірити в моє чергове «все нормально».

Наступного дня я прийшла до академії раніше, ніж зазвичай. У коридорах ще було тихо, лише десь унизу грюкали двері й хтось поспішав сходами. Я сиділа на підвіконні біля вікна, тримаючи телефон у руці, хоча не відкривала жодного чату.

Я чекала Нейта.

Коли він з'явився в кінці коридору, я відразу зрозуміла, що розмови не уникнути.

Він підійшов ближче, зупинився навпроти й кілька секунд просто дивився на мене.

— Ти хотіла поговорити.

Це навіть не було питанням.

Я кивнула.

— Так.

— Тоді говори.

У його голосі не було злості. І чомусь саме це було гірше. Якби він кричав, мені було б простіше захищатися. Але він просто стояв переді мною й чекав.

Я злізла з підвіконня.

— Ти чув учорашню розмову?

Нейт ледь помітно стиснув щелепу.

— Частину.

Я опустила погляд.

— Що саме?

— «Нейт тут ні до чого». «Він нічого не знає». «Я не повернуся». І ще «не чіпай його».

У мене всередині все похололо.

Я знала, що він чув. Просто до цього моменту ще могла робити вигляд, що, можливо, помиляюся.

— Я не хотіла, щоб ти це почув.

— Це я вже зрозумів.

Він зробив крок до мене.

— Айві, хто ця людина?

Я мовчала.

— І чому вона говорить про мене так, ніби я вже втягнутий у щось, про що навіть не знаю?

Я провела рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки.

— Ти не втягнутий.

— Тоді чому мені погрожують через тебе?

Я різко підняла очі.

— Тобі погрожували?

— Ні. Але якщо хтось телефонує тобі й каже не чіпати мене, думаю, я маю право знати чому.

Він мав рацію.

І саме це лякало мене найбільше.

Я відійшла до вікна. За склом був звичайний Лондонський ранок — сіре небо, вологий асфальт, машини, люди, які поспішали у своїх справах. Місто жило своїм життям, ніби нічого не відбувалося.

— Це почалося не тут, — сказала я нарешті.

Нейт нічого не відповів.

— Ще до Лондона.

Я вдихнула.

— Коли я була маленькою, ми жили у Валенсії. В Іспанії.

Він трохи нахилив голову.

— Твій батько теж?

Я кивнула.

— Так.

Це слово далося мені важче, ніж я очікувала.

— Мені було дванадцять, коли він загинув.

Нейт не перебив.

Я була йому за це вдячна.

— Це була аварія. Він їхав на мотоциклі. Я не знаю всіх деталей, бо мама ніколи не розповідала мені всього. Я пам'ятаю тільки, що того дня він пішов із дому, а назад уже не повернувся.

Я на секунду заплющила очі.

І знову побачила кухню.

Стару чашку біля раковини. Ключі на столі. Його куртку. Сонячне світло на підлозі.

— Я довго думала, що найгірше в цьому — те, що він помер. Але потім почали відбуватися дивні речі.

— Які?

Я подивилася на Нейта.

— Після його смерті мама змінилася. Вона стала дуже обережною. Особливо з телефонами. Якщо хтось дзвонив із незнайомого номера, вона могла просто дивитися на екран і не брати слухавку.

— Може, це було через стрес.

— Може.

Я зробила паузу.

— Але була ще одна річ.

Нейт мовчки чекав.

— За кілька днів після аварії я знайшла вдома його папку. Там були документи, якісь записи, адреси. Я не встигла нічого нормально роздивитися, бо мама забрала її в мене.

— Що вона сказала?

— Що це не моя справа.

— І ти більше не питала?

Я усміхнулася без радості.

— Я була дитиною, Нейте. Мені щойно сказали, що тато мертвий. Я не думала про документи.

Він опустив погляд.

— А потім?

— Потім ми ще жили у Валенсії. Не поїхали одразу. Я продовжувала школу, мама намагалася якось зібрати наше життя докупи. Але з часом вона все частіше говорила, що нам треба почати все спочатку.

Я замовкла, згадуючи місто.

Валенсія досі жила в моїй пам'яті дивними уривками: спекотними вулицями, запахом апельсинів, білими фасадами будинків, шумом машин і вечорами біля моря. Я пам'ятала, як ми з татом іноді гуляли вздовж набережної, а він розповідав мені якісь безглузді історії, від яких я сміялася сильніше, ніж вони того заслуговували.

Тоді я не знала, що одного дня ці спогади стануть болючішими за саму втрату.

— І от ми переїхали сюди, починаючи все з початку — продовжила я. — І я вирішила більше не повертатися до цього.

— Але воно повернулося саме.

Я подивилася на нього.

— Так.

Нейт підійшов ближче.

— Коли почалися повідомлення?

Я не відповіла одразу.

— Кілька місяців тому.

Він здивовано подивився на мене.

— Кілька місяців?

— Спочатку це були просто повідомлення. Без погроз. Просто фрази, які міг написати тільки хтось, хто знає моє минуле.

— І ти мовчала?

— Я думала, що воно закінчиться.

— Айві…

— Я знаю.

Мій голос став тихішим.

— Я знаю, що мала сказати тобі раніше.

Він кілька секунд дивився на мене.

— Ти боялася за себе?

Я похитала головою.

— За тебе.

Він нічого не сказав.

Я відвела погляд.

— Саме тому я вчора сказала, що ти тут ні до чого. Я не хочу, щоб ти почав копатися в цьому. Не хочу, щоб ти став частиною історії, яка почалася задовго до того, як ми зустрілися.

— А якщо я вже частина?

Я не знайшла відповіді.

Нейт стояв зовсім близько, але між нами вперше за довгий час відчувалася не та близькість, до якої я звикла. Між нами була таємниця, яку я сама поставила між нами.

— Ти досі не розповіла мені всього, — сказав він.

Я повільно кивнула.

— Ні.

— Що ще ти знаєш?

Я подивилася йому прямо в очі.