10 Розділ

Нейт

Я почав помічати це не одразу.

Спочатку мені здавалося, що Айві просто не любить говорити про себе. Вона взагалі була людиною, яку складно було прочитати до кінця. Могла п'ять хвилин поспіль сміятися з якоїсь дурниці, а потім раптом замовкнути й дивитися кудись убік так, ніби її думки знаходилися за тисячі кілометрів звідси. Я не раз ловив себе на тому, що намагаюся зрозуміти, що відбувається в її голові, але що більше придивлявся, то менше розумів.

А потім почав помічати закономірність.

Варто було розмові зайти надто далеко — вона змінювала тему.

Звідки вона приїхала? Інша тема. Чому саме ця академія? Жарт. Що в неї з батьком? Тиша, після якої вона раптом згадувала про якусь дурницю з минулого. Я спочатку дозволяв їй це. У кожного є свої межі, і я не збирався ламати їх лише через власну цікавість. Але останніми днями це перестало здаватися просто небажанням говорити.

Було відчуття, що Айві не просто приховує частину свого минулого.

Вона боялася, що я до нього доберуся.

— Ти знову на неї дивишся, — сказала Вайолет, і я лише тоді зрозумів, що вже кілька хвилин стежу за Айві поглядом.

— Я дивлюся у вікно.

— Звичайно, — протягнула вона з таким виразом обличчя, що я одразу пошкодував, що взагалі почав виправдовуватися.

Айві стояла біля вікна в кінці коридору. Вона тримала телефон обома руками й щось читала. Спочатку її обличчя було абсолютно спокійним, але потім я побачив, як воно змінилося. Усмішка, яка ще секунду тому була на її губах, зникла. Плечі напружилися, а погляд став настороженим. Вона швидко набрала щось у відповідь, заблокувала екран і озирнулася.

Наче перевіряла, чи ніхто не бачив.

Наші очі зустрілися.

Айві одразу відвела погляд.

— Бачиш? — тихо сказала Вайолет.

— Що саме?

— Нічого.

Я глянув на неї.

— Ти зараз спеціально мене дратуєш?

— Ні. Просто цікаво, скільки часу тобі знадобиться, щоб зрозуміти очевидне.

— І що ж очевидне?

Вона знизала плечима.

— Що вона щось приховує.

Я знову подивився на Айві.

Вона вже йшла до нас.

— Я знаю, — відповів я.

Вайолет замовкла, а Айві зупинилася поруч.

— Про що говорите?

— Про тебе, — без жодної паузи сказала Вайолет.

Айві перевела погляд на неї, а потім на мене.

— Дуже мило.

— Я сказав, що ти щось приховуєш, — додав я.

Її брова ледь піднялася.

— Неправда.

— Навіть не будеш заперечувати?

— Я щойно заперечила.

Я усміхнувся, хоча всередині чомусь стало неспокійно.

— Ти сказала «неправда». А я навіть не уточнив, що саме ти приховуєш.

На мить вона завмерла.

Зовсім ненадовго.

Але я побачив.

І саме ця крихітна пауза переконала мене більше, ніж будь-яке зізнання.

Айві першою відвела погляд.

— Ти став надто допитливим, Нейте.

— А ти стала надто загадковою.

— Може, мені просто подобається залишати людей у невіданні.

— Мені не подобається.

Вона тихо засміялася, ніби я сказав щось смішне.

— Це вже твої проблеми.

Пролунав дзвінок, і ми рушили до аудиторії.

Я пішов за нею, але всю пару не міг нормально зосередитися. Перед очима раз у раз з'являлася та коротка пауза перед її відповіддю.

Вона навіть не зрозуміла, що видала себе.

Або зрозуміла.

І саме це не давало мені спокою.

Після занять ми пішли до парку.

Цього разу без компанії, без зайвих людей і без причин вигадувати теми для розмови. Просто йшли поруч, час від часу перекидаючись якимись дурними фразами. Після дощу доріжки блищали під вечірнім світлом, а холодне повітря змушувало глибше ховати руки в кишені.

Поруч із нею мені завжди ставало легше.

І, мабуть, саме це було проблемою.

Я міг переконувати себе, що її таємниці мене не стосуються, що вона має право на минуле, про яке не хоче говорити, але достатньо було їй усміхнутися мені — і всі мої аргументи кудись зникали.

Я хотів знати її.

Не ту Айві, яку бачили всі.

Саме ту, яку вона так старанно ховала.

— Чому ти так дивишся? — раптом запитала вона.

— Як?

— Наче хочеш щось сказати.

Я усміхнувся.

— Просто думаю.

— Небезпечно.

— Чому?

— Бо твої думки зазвичай закінчуються питаннями.

— Тоді вгадай, яке буде зараз.

Айві скосила на мене погляд.

— Звідки я знаю?

— Наприклад, я хочу знати, чому ти постійно уникаєш розмов про своє минуле.

Її усмішка зникла майже одразу.

Ми пройшли ще кілька кроків, перш ніж вона відповіла:

— Я не уникаю.

— Уникаєш.

— Нейте…

— Я не намагаюся тебе допитувати, Айві. Я просто хочу зрозуміти.

Вона зітхнула й зупинилася.

— Не обов'язково все розуміти.

Я теж зупинився.

— Коли справа стосується людини, яка мені небайдужа, — обов'язково.

Я сказав це спокійніше, ніж відчував.

Бо всередині все було набагато складніше.

Мене дратувало, що вона відштовхує мене саме тоді, коли я намагався стати ближчим. Мене лякало, що я вже настільки прив'язався, що її мовчання почало впливати на мій настрій. І найбільше мене дратувало те, що я нічого не міг із цим зробити.

Айві дивилася на мене кілька секунд.

— Саме цього я й боюся, — нарешті сказала вона.

— Чого?

— Що ти занадто сильно до мене прив'яжешся.

Я хотів пожартувати, але не зміг.

— Може, вже пізно.

Вона відразу похитала головою.

— Не кажи так.

— Чому?

— Бо я не хочу, щоб ти потім шкодував.

Від цих слів у мене всередині щось неприємно стиснулося.

— Про що?

Айві відвела погляд.

— Просто… не лізь у те, що було до тебе.

Я мовчав, дивлячись на неї.

— А якщо те, що було до мене, досі впливає на тебе?

Вона нічого не сказала.

І ця мовчанка сказала достатньо.

Наступного ранку Айві не прийшла на першу пару.

Спочатку я не надав цьому значення. Може, проспала. Може, погано почувалася. Може, просто вирішила залишитися вдома. Але коли минуло двадцять хвилин, я вже кілька разів подивився на порожнє місце поруч.