Туристичні принади

Залізничні вокзали за теплої пагоди пахнуть однаково засолодко – гарячим залізом, гарячим асфальтом, гарячею шкірою. І аж липкими гарячими пиріжками. Залізничні завжди колоритні, завжди голосні і трохи дратуючі як загадкові циганські жінки - погляд губиться серед одягу, прикрас і клунок-торбинок, вуха закладає від низького рокоту, а очей все-одно не відірвати, аж так цікаво, яскраво і розмаїто. Автовокзали  - їх абсолютна протилежність. Кольори вицвілі, напівпритомний гучномовець говорить з нудотним акцентом і водії пихтять смердючими цигарками. Ані атмосфери, ані колориту – у Києві, Житомирі, Ужгороді і Крижополі автовокзал це пустош забуття і прірва безнадії. Тому, коли жовтий спринтер вкотився на платформу третього автовокзалу між Києвом і Маріуполем,  Настя Сторожевцева скривила страждальну фізію і мовчки заприсяглася не виходити назовні.  

- Півгодини зупинка, півгодини! – кинув пузатий водій, застібнув ґудзика і вужем вислизнув з високих дверей. Певне знову клеїтиметься до продавчинь.

Пасажири, зігнувшись у проході між кріслами, понуро рухались до виходу і один за одним, як парашутисти перед стрибком, зникали у плямі світла. Настя не ворушилась – ну чого воно їй туди йти, ну що вона там не бачила на тому автовокзалі? Кави пити вже сил немає, їсти ризиковано, просто подивитись – було б нащо. Ні, краще вже сидіти тут,  тим паче вилазка під час попередньої зупинки досі озивалась їй нудотними судомами – у сивий дим п’яний дідуган вештався між автобусами, підкрадався з-за спини і масними губами шепотів  до дівчат «Ти така красіва» і «Ходи поцілую». Настю теж не обійшов увагою - а та вклякла на місці з переляку, і якби не маленький круглий дядько з її автобуса, то мабуть розтеклася б асфальтом брудно райдужною калюжею огиди.

Байдужим поглядом Настя пройшлась понурими лицями пасажирів – і одразу ж знайшла свого рятівника. Його тонкі солом`яні брови на круглому підзасмаглому лиці одразу ж вигнулись привітними дугами:

- А ви чого сидите? На вулицю ходіть, там веселіше!

- Ото вже навряд. Я тут побуду, скільки тих півгодини, Настя тільки зручніше вклалась у крісло, демонструючи, що не зрушить із нагрітого місця ні за яку ціну.  

- Ходіть-ходіть, ви  ж знаєте де ми? Це ж Переяслав!  

- Та то не Переяслав, а автовокзал. Якби нам більше часу, а так то там самі голодні пси і пиріжкові хати. І ще ці, цілувальники сині.

- Та ви так з того переживаєте, тю! Киньте дурного, він же вам зла не хотів.

Та щоб його! Та як же ж так, - Настя вже була набрала повні груди аби сперечатись, і можливо навіть трохи посваритись, та … ну його до дідька. Допоміг – і на тому спасибі. Вона відвернулась . До рятівника дійшла черга на вихід і він зник за дверима услід огрядній дамі з мільйоном пакунків. У салоні автобуса запала тиша - Настя витягла ноги в прохід і солодко потягнулась. Розслабитись заважала нитка чоток – хтось з пасажирів зачепив на виході і вони аж досі калатались об кутики цілої шеренги дерев`яних ікон над приборною панеллю. Настя пильнувала їх рух, аби спіймати момент абсолютної тиші - аж раптом сусідній ряд озвався шурхотом.  У прохід посипалась купа шоколадних обгорток і гепнула пуста пляшка з-під солодкої води.

- Вже Переяслав? – кучерявий хлопець вирячив на неї величезні очиська, розгублено лупаючи колючими віями.

- Ага, - його навіть не шкода, мав би пильнувати де їде, ніби ж не маленький. Настя із кам’яним спокоєм єгипетського сфінкса пильнувала, як бідолашний намагається видобути свої речі з-під пластів паперу  і огризків.

- Давно стоїмо?

- Хвилин п’ять.

Із щасливим зойком він вихопив таки із груди мотлоху шкіряний гаманець  і, рвучко вистрибнувши з крісла, кинувся до виходу. Холодний протяг з відчинених дверей лизнув Настю по щоці і вона не зчулась як лишилась нарешті сама, обводячи переможним поглядом свої володіння. Найближчі 15 хвилин їй вже напевне ніхто не заважатиме.

Захват минув зненацька – щойно вона усвідомила, що на місці, де хвилину тому вовтузився кучерявий, височить  дорожня сумка, притрушена згори сріблястою фольгою як вершечок Евересту снігом. Гуманіст по великих святах і просто порядна людина решту часу  в секунду здолали внутрішнього байдужого лінюха, і вхопивши сумку, Настя чкурнула назовні.

- От же ж йолоп!  Ей! Чекай! – він встиг тільки перейти дорогу, але рухався так рішуче, що дівчина злякалась не наздогнати.  – Ти речі свої забув! Ей!

Утікач автоматично зробив ще кілька кроків і розвернувся усім корпусом. Щасливішої посмішки, ніж та, що сяяла на його пиці, Настя не бачила зі шкільного випускного:

- Я тільки за морозивом і назад! –  і побіг собі далі.  Настя зосталась посеред вулиці із чужими речима і спантеличеним поглядом.  

- Ну …  то й добре, вона почула і не впізнала сама себе. Добре та й добре, що він такий собі дуже вєтрєний  і на речі йому плювати, а вона що? В автобус? чи якщо вже вийшла, то таки прогулятись? Може і морозива з`їсти, раз тут вже така справа?

- Ага, ну хай буде гречка, - з`їм я вашого переяславського морозива,   голос повернувся, а з ним і звичка говорити сама до себе. Широкими кроками Настя навернула назад до автобусу і просто з дверей вкинула умку прямісінько на місце, натомість взяла свою і пташкою вилетіла назовні - просто в обійми автовокзалу.

Швидко оминувши перони, дівчина йшла широкою вулицею – по ліву руку придорожній базар у всій красі, по праву  парк атракціонів із каруселями і двійком дорослих гойдалок. Небо над головою набиралось вологою, аби от-от пролитись на землю важкими краплями травневого дощу. Збоку, з-під місту заливаються белькотом очеретяні жаби. Всі принади ожвавленого вихідними днями невеличкого міста сконцентровані на 200 метрах навколо найнуднішого автовокзалу.