Розділ 10. Точка прибуття

 Сидіти на складених дерев'яних дошках у кузові «Каддіка» було, м'яко кажучи, не найзручнішим досвідом. Кожна яма на нічній дорозі відгукувалася жорсткою вібрацією, а простір був настільки обмеженим, що нам із невісткою доводилося балансувати, міцно вчепившись у спинки передніх сидінь. Але парадокс полягав у тому, що саме тут, у цій тісній, темній будці без вікон, я почувалася в абсолютній, непохитній безпеці.

 Мої пальці стискали підголівник його водійського сидіння. Я відчувала плавність, з якою він вів машину — обережно, ніби віз щось надзвичайно крихке. Салон наповнювало м’яке тепло від пічки і тиха розмова. Мій брат перевів тему на життєві речі — виховання, дітей, повагу до старших. Я слухала їхні голоси, іноді вставляючи свої думки. І щоразу, коли я говорила, він замовкав, слухаючи з такою глибокою повагою, від якої мені хотілося говорити ще. А його погляд у дзеркалі заднього виду раз у раз знаходив мої очі в темряві кузова, розтягуючи ці секунди мовчазного діалогу.

 Коли машина м'яко загальмувала, ми зупинилися біля будинку, який брат спеціально орендував для нас на час цієї поїздки. Двигун стих. Брат, який сидів попереду, першим відчинив двері й вийшов на свіже, прохолодне повітря. Одразу за ним вийшов і він, відчиняючи двері нашої імпровізованої вантажної «карети».

 Невістка сиділа скраю, тому випурхнула з машини без жодних проблем. А от мені доводилося пробиратися з глибини кузова через складені дошки та речі.

 — О, треба обережно вийти, — тихо промовила я, шукаючи точку опори і міцніше перехоплюючи краї його чорної вітровки, яка все ще гріла мої плечі.

 Я підвела очі. По центру біля відчинених дверей стояла невістка. Праворуч від неї стояв мій брат — він не поспішав до хати, а просто завмер, занурений у власні думки від усього пережитого за ніч. Зліва стояв він. Усі троє мовчки дивилися на мене, спостерігаючи, як я намагаюся обережно перебратися до виходу.

 І в цю мить саме він зреагував першим — швидше за мого рідного брата. Вже знайомим, спокійним рухом він простягнув мені руку. Я вклала свою долоню в його гарячі пальці, відчуваючи міцну опору, і легко переступила через дошки на землю. Повільно вивільнивши руку, я розстебнула його вітровку, стягнула з плечей і дбайливо простягнула йому:

 — Дякую ще раз, — тихо промовила я.

 Я вже збиралася повертати до будинку, як раптом помітила, що брат не йде з нами, а починає попрощатися.

 — Ти не йдеш з нами? — здивовано перепитала я, зупинившись. — Ні, — спокійно відповів брат. — Та ми ж весь цей час були поруч, тебе не залишали, а тут ти не йдеш з нами? — у моєму голосі пролунало щире нерозуміння. Як так, після всього хаосу, який ми пройшли разом? — Я йду додому, до себе, повертаюсь туди, — мовив він.

 Я перепитала ще раз, шукаючи в його очах підтвердження, чи це дійсно так. І саме в цей момент у розмову м'яко втрутився водій. Дивлячись на мене зі спокійною, впевненою усмішкою, він промовив:

 — Я його відвезу туди.

 Усе моє внутрішнє хвилювання миттєво згасло. У його голосі було стільки надійності, що жодних сумнівів не залишилося.

 — Добре, я вам довіряю, — відповіла я, зустрінувшись із ним поглядом і вкладаючи в ці слова набагато більше, ніж просто згоду.

 Я обійняла брата на прощання, і ми з невісткою попрямували до будинку. Уже з порога я обернулася, щоб подивитися, як червоні вогні його машини повільно розчиняються в нічній темряві, несучи їх геть і залишаючи після себе тепле відчуття абсолютного спокою.