Розділ 9. Нічна дорога

 Чомусь йому було спокійно від того, що вона поїде саме останньою.

 Він сам не міг пояснити чому.

 Можливо, просто тому, що до цього моменту все відбувалося уривками: люди приходили й ішли, хтось кудись їхав, хтось когось шукав, навколо постійно щось траплялося. А тепер нарешті настав момент, коли все мало закінчитися.

 Вона сказала, що поїде останньою – з братом.

 Він лише кивнув.

 Попереду сів її брат. Позаду — вона та їхня невістка. Через речі й дошки в салоні місця було небагато, тому доводилося влаштовуватися як вийде.

 Він завів двигун.

 Світло фар розрізало темну дорогу.

 На кілька хвилин у машині запанувала тиша.

 Він дивився вперед, уважно стежачи за дорогою. За кермом він майже завжди був таким — зосередженим, спокійним, без зайвих рухів.

 Але іноді погляд мимоволі ковзав у дзеркало.

 Вона сиділа позаду нього.

 У його вітровці.

 Він не хотів, щоб це виглядало так, ніби він постійно на неї дивиться. Тому дивився недовго. Лише на мить — ніби просто перевіряючи, чи все нормально.

 Але насправді йому було цікаво, про що вона думає після всього, що сталося.

 Ще кілька годин тому він уперше побачив її серед людей — у легкій сукні, з довгим волоссям, спокійним поглядом і тією особливою стриманістю, яку він помітив майже одразу.

 Потім вона опинилася серед усього цього хаосу.

 Допомагала.

 Залишалася поруч.

 Обіймала близьку людину.

 Не дозволила чужому чоловікові просто так торкнутися її.

 А потім стояла посеред ночі й мерзла, хоча, здавалося, більше переживала за інших, ніж за себе.

 Тепер вона сиділа зовсім тихо.

 Він знову глянув у дзеркало.

 Цікаво, про що вона зараз думає?

 Іноді в розмову втручався її брат. Вони говорили про події вечора, про того хлопця, про його батька, про те, як усе це сталося.

 Потім розмова поступово змінилася.

 Від конкретної сварки перейшли до дітей.

 До батьків.

 До виховання.

 До того, чому одні діти поважають своїх батьків, а інші — ні.

 Він говорив переважно до всіх.

 Не звертався до неї безпосередньо.

 Але слухав, коли вона озвучувала свої думки.

 Вона говорила спокійно. Не намагалася довести, що саме її позиція правильна. Просто пояснювала, як бачить ситуацію.

 Він не перебивав.

 Іноді йому хотілося щось відповісти, але він залишав думку при собі.

 Можливо, тому, що за кермом не хотілося відволікатися.

 А можливо, тому, що йому просто подобалося слухати.

 Її слова чомусь хотілося запам'ятати.

 Він подумав, що вона молодша, ніж спочатку здалося.

 Зовсім молода.

 І водночас у деяких речах говорила так, ніби вже встигла багато чого зрозуміти.

 Цікава.

 Це слово з'явилося в його голові несподівано.

 Він одразу відкинув його.

 Не вигадуй собі зайвого.

 Він не знав, скільки їй років.

 Не знав майже нічого про неї.

 Тільки те, що встиг побачити за цей дивний вечір.

 Вона дуже близька зі своїм братом.

 Вона не любить, коли до неї торкаються без дозволу.

 Вона залишилася поруч, коли могла просто піти.

 Вона мерзла, але не вимагала уваги.

 І тепер сиділа позаду й спокійно говорила про сім'ю.

 Він знову подивився в дзеркало.

 Цього разу трохи довше.

 На секунду їхні погляди зустрілися.

 Він майже одразу повернув увагу на дорогу.

 Але цієї секунди вистачило, щоб знову подумати про те саме.

 Чому я взагалі так часто на неї дивлюся?

 Він не знав відповіді.

 Ще два місяці тому його життя було зовсім іншим.

 Шлюб закінчився.

 Він звик до того, що після роботи повертається у квартиру, де ніхто не питає, як пройшов день.

 Звик не пояснювати свої рішення.

 Звик жити у своєму ритмі.

 І точно не шукав нових знайомств.

 Особливо таких.

 Випадкових.

 Одноразових.

 Він навіть не знав, чи побачить її після цієї ночі.

 Можливо, ніколи.

 І саме тому не хотів придумувати більше, ніж було насправді.

 Просто дівчина, яку він побачив цього вечора.

 Просто кілька поглядів.

 Просто розмова.

 Просто вітровка.

 Але чомусь слово «просто» вже не зовсім підходило.

 Машина тихо рухалася нічними вулицями.

 Вона майже не говорила.

 Він теж не поспішав заповнювати тишу.

 І ця мовчанка зовсім не здавалася незручною.

 Навпаки.

 У ній було щось дивно спокійне.

 Він знову глянув у дзеркало.

 Вона сиділа позаду.

 Тиха.

 Втомлена.

 У його вітровці.

 І раптом він подумав, що ця ніч, якою б дивною вона не була, чомусь уже стала тією, яку він точно запам'ятає.

 Він повернув на потрібну вулицю.

 До приїзду залишалося зовсім небагато.

 Розмова поступово стихала.

 Попереду вже виднілися знайомі будинки.

 Він зменшив швидкість.

 І в голові несподівано промайнула зовсім проста думка:

 Шкода, що дорога вже закінчується.