Розділ 5. Вітровка

 Миготіння синьо-червоних маячків жорстко вирвало нас із того дивного, магнітного моменту. Я тільки-но хотів сказати їй щось іще, як помітив патрульний автомобіль Прикордонної служби, що впевнено заїжджав на територію заправки. Наша строката компанія з алкоголем посеред ночі виглядала для них ідеальною мішенню.

 Поки вони ще тільки наближалися, я тихо промовив, ніби констатуючи факт: — Я ж попереджав, що будуть проблеми, якщо пити на цій території.

 Її брат зреагував миттєво. Він одразу ж повернувся до неї та невістки і коротко, але суворо скомандував: — Стійте на місці і мовчіть.

 Патрульне авто різко загальмувало неподалік, і з нього вийшли двоє офіцерів. Їхні обличчя не обіцяли нічого доброго. — Dobry wieczór. Kontrola dokumentów, — сухо кинув один із прикордонників, світячи ліхтариком на нашу групу, і після короткої паузи додав: — Скільки осіб пило?

 У повітрі повисла густа, напружена тиша. Ніхто не поспішав брати на себе відповідальність. Дівчат офіцери взагалі не чіпали — ні її, ні невістку вони ніби й не помітили, зосередивши всю увагу на чоловічій половині. Першим тишу порушив її брат. Зітхнувши, він спокійно і прямо визнав, що пив він. Згодом, неохоче, зізнався наймолодший колега, а за ним і старший чоловік, що приїхав із нами.

 А от сорокарічний Макс вирішив піти іншим шляхом. Справа в тому, що в нього взагалі не було при собі жодних документів у цій країні. Розуміючи, що ситуація пахне серйозними проблемами, він спробував показати характер і почав допитуватися: — А яка, власне, причина перевірки документів?

 Офіцер навіть оком не моргнув, жорстко пославшись на закон: — Згідно із законодавством, розпивати алкогольні напої на території заправки суворо заборонено.

 Усі почали нишпорити по кишенях. Я спокійно дістав свої права та ID-картку — у мене, як завжди, все було в повному порядку. Її брат теж без зайвих слів пред'явив паспорт. Але проблеми виникли з тим самим старшим чоловіком. Він розгублено поплескав себе по кишенях і зізнався, що залишив документи вдома. Ситуацію рятувало лише те, що ми були знайомі й знімали одну квартиру на двох.

 — Я водій, — звернувся я до патрульних, намагаючись говорити максимально спокійно. — Ми живемо в одній квартирі. Його документи за п'ять хвилин звідси. Я візьму паспорт і одразу ж повернемося.

 Прикордонники перезирнулися й неохоче кинули, дозволивши такий маневр. Я швидким кроком попрямував до своєї машини. Але тут події набули зовсім несподіваного оберту.

 Макс, остаточно запанікувавши через відсутність своїх документів, вирішив... втекти. Поки я відкривав водійські двері, він різко кинувся до авто, рвонув на себе бокові дверцята і спробував заскочити в салон. Але патрульні зреагували блискавично. Вони підбігли, жорстко перехопили двері, не давши йому їх закрити чи поїхати зі мною. — Ви маєте чекати тут, — суворо відрізав офіцер, змусивши Макса вийти і відтіснивши його від машини.

 Сівши за кермо, я мимоволі кинув погляд на неї. Вона все ще стояла на тому самому місці, мовчазна й незворушна, стримуючи холод у своїй тонкій сукні. Її брат сказав їй стояти — і вона стояла, як струна, навіть не здригнувшись від цієї метушні. Мені страшенно не хотілося залишати її там, на цьому пронизливому вітрі, в оточенні поліції та переляканого Макса.

 Я вдарив по газах трохи різкіше, ніж зазвичай. Нічні вулиці були абсолютно порожніми, і машина швидко ковтала кілометри. Тиша в салоні контрастувала з хаосом, який я щойно залишив на заправці. Я міцніше стиснув кермо, ловлячи себе на думці, що думаю зовсім не про прикордонників чи проблеми. Я думав про неї.

 Перед очима знову і знову спливав той момент біля заправки, наш випадковий зоровий контакт. У ній була якась неймовірна суміш тендітності й непохитної внутрішньої сили. Поки всі навколо кричали, сперечалися чи панікували, вона залишалася мовчазною фортецею. Я згадав, як холодно їй було в тій тонкій сукні, як вона злегка пересмикнула плечима від пронизливого вітру. Мені так хотілося підійти і накинути їй на плечі щось тепле, захистити від цієї крижаної ночі. Від цих думок серце в грудях забилося гарячіше, а на обличчі мимоволі з'явилася ледь помітна усмішка. Вона була особливою. Зовсім не такою, як усі, кого я зустрічав раніше.

 Машина різко зупинилася біля нашого будинку. Я вискочив із салону, перестрибуючи через сходинки, і влетів до квартири. У темному передпокої одразу помітив те, що шукав: на вішачці висіла моя чорна вітровка, а поруч на стільці лежала світло-зелена спортивна кофта на замку. Не замислюючись ні секунди, я одягнув свою світло-зелену спортивку на замку, а чорну вітровку взяв у руки, знаючи, кому вона насправді призначалася.

 Блискавично заскочивши в кімнату, я ввімкнув світло, кинув погляд на тумбочку і одразу ж знайшов його темно-червоний паспорт. Схопивши документ, я кинувся до виходу. Час грав проти нас, і я боявся затримуватись ні секунди більше, ніж було потрібно.

 Дорога назад пролетіла на одному диханні. Моє звичне нічне місто за вікном здавалося розмитою декорацією — усі мої думки були там, на заправці. Я хвилювався, чи не почав цей горе-колега Макс знову чіплятися до неї, чи не змерзла вона остаточно на тому вітрі.

 Коли я нарешті залетів на територію заправки, синьо-червоні маячки все ще вигравали на асфальті. Я відчув дикий приплив полегшення, коли побачив її на тому ж місці. Спокійна, горда, недоторканна.

 Я швидко вийшов із машини, тримаючи в руках документ і заготовлену вітровку. Попрямувавши до старшого чоловіка, я віддав йому паспорт. Той одразу передав його офіцерам. Прикордонники швидко перевірили все по базі, кинулися якимись короткими фразами, нарешті сіли у своє авто і зникли за поворотом, розчинившись у нічній темряві. Напруга трохи спала, але весь мій світ зараз сузився до однієї точки — до неї.