Розділ 1. Чужа вечірка

​ Я ніколи не любив такі заходи. Коли свято вже перевалило за свій екватор, повітря в залі стає важким від змішаних парфумів, алкоголю та гучних розмов, а гості діляться на тих, хто вже ледь тримається на ногах, і тих, хто відверто нудьгує.

 Мій старенький «Кадді» був припаркований біля ресторану. Я сидів за кермом, барабанячи пальцями по оплітці, і чекав, поки мої колеги вийдуть. Мені було тридцять шість — до сорока залишалося всього чотири роки, і я вже давно переріс той вік, коли нічні посиденьки здавалися чимось захопливим. Тим паче, минуло лише два місяці відтоді, як я офіційно розлучився, і все, чого мені хотілося в цій тиші — це побути наодинці з власними думками, а не розвозити напідпитку колег. Але робоче завдання є робоче завдання: ми приїхали сюди, щоб забрати одного з наших спільних знайомих, який затримався тут як гість.

 Але найтривожнішим усій цій ситуації було те, що цей гість прийшов на свято зі своїм неповнолітнім сином. Навіть під час застілля я помічав, як дорослі без жодних вагань підливали хлопаку алкоголь, хоча йому ще не було й вісімнадцяти. Тоді на це заплющували очі, але вечір тільки обіцяв перетворитися на катастрофу.

​ — Ходімо всередину, чого тут сидіти? — Макс, якому вже стукнуло сорок, і який ніяк не міг награтися у вічного парубка, аж світився від передчуття. Його очі блищали перед продовженням вечора. Макс був із тих чоловіків, які не пропускали повз себе жодної жінки, і його радар завжди працював на повну потужність, попри вік і статус інших.

​ Поруч із ним переминався з ноги на ногу наш наймолодший колега. Він ще не зовсім розумів динаміку таких посиденьок і виглядав так, ніби його висмикнули з теплого ліжка і змусили складати іспит, до якого він не готувався.

​ Ми зайшли до ресторану. Світло було злегка приглушеним, музика грала фоном, але загальний гомін усе одно бив по вухах. Винуватець вечора помітив нас майже одразу. Він виглядав втомленим, але, як гостинний господар, одразу замахав руками, запрошуючи нас за стіл.

 Я не хотів сідати. Хотів просто забрати того гостя і поїхати додому, але відмовлятися було б негарно. Ми підійшли до великого столу, за яким залишилися найстійкіші гості.

 І саме тоді я побачив її. Вона виявилася рідною сестрою того, хто святкував весілля.

 Вона не сиділа за столом. Вона просто проходила повз, але щось у її рухах змусило мене зупинити погляд. 

 Вона стояла неподалік, тримаючи в руках пластикові контейнери, куди щойно збирала їжу для нашої компанії — гостинці від господарів для тих хлопців, які приїхали забирати гостя. У цьому хаосі чужого свята, де всі намагалися здаватися гучнішими та яскравішими, ніж вони є, вона випромінювала абсолютно нетутешній спокій.

 На ній була вишукана й водночас проста сукня ніжного бежевого відтінку. Ліф із красивими рукавами підкреслював обтягуючу талію, звідки спідниця м'якими складками спускалася до колін. На ногах красувалися білі босоніжки на невисокому зручному каблуці.

 Наш знайомий підвівся, щоб привітати нас, і, перехопивши мій погляд, кивнув на неї, почавши знайомити нас із сестрою.

​ Я чув, як господар щось говорить, але моя увага повністю сфокусувалася на ній. Вона зупинилася на мить, ввічливо кивнула. Її погляд ковзнув по нашій компанії. Він не затримався ні на кому довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.

​ Я боковим зором помітив, як Макс миттєво підібрався. У свої сорок років він усе ще поводився як підліток на полюванні. Його погляд став масним, оцінюючим. Він розглядав її так відверто, що мені раптом захотілося стати між ними і затулити її собою. Макс явно готувався видати якийсь із своїх фірмових "компліментів", але вона не дала йому навіть шансу. Вона просто не дивилася на нього. Її байдужість була настільки природною, що це здавалося найкращим захистом.

 Наймолодший із нас взагалі стояв як укопаний. Його плечі були напружені, руки незграбно опущені вздовж тулуба. Він явно не знав, як поводитися поруч із такою дівчиною.

​ А я... я просто дивився на неї. Вона була в тій вишуканій і водночас простій бежевій сукні, яка ідеально їй пасувала. Ніякої зайвої химерності, лише та невловима елегантність, яку неможливо зіграти. 

 Знайомство закінчилося так само швидко, як і почалося. Вона відвернулася і підійшла до інших жінок за столом. Я стояв трохи осторонь, обпершись плечем об стіну, і спостерігав.

 Вона почала допомагати жінкам збирати зі столу. Її рухи були чіткими, без метушні. Вона складала їжу в контейнери — як я зрозумів, це був "гостинець" для нас, колег по роботі її брата.

​ — Ти бачив? — тихо шепнув мені Макс, не відриваючи від неї очей. — Оце так...

​ — Заспокойся, — різко обірвав я його. Мій голос прозвучав холодніше, ніж я планував, і Макс здивовано звів брови, але промовчав.

 Мене дратувало, що хтось дивиться на неї так само як на чергову розвагу. Вона не була схожа на тих, хто шукає уваги. В ній відчувався внутрішній стрижень. Вона робила свою справу: акуратно пакувала їжу, перекидалася кількома словами з жінками, іноді ледь помітно посміхалася.

​ Я зловив себе на думці, що намагаюся запам'ятати риси її обличчя. Те, як падало світло на її волосся. Те, як вона уникала зайвих контактів.

​ Я дивився їй услід, поки двері ресторану не зачинилися. Тоді я ще не знав, що цей весільний вечір готує такий сценарій, де ця дівчина з холодною ввічливістю і теплим поглядом стане головною героїнею моєї ночі, змусивши мене забути про нещодавнє розлучення і все, чого я хотів від цього життя.