Між. Кімнаття

Коли я повернувся, кімната зустріла мене тишею. Не порожня — просто тиха, як буває в місцях, де давно нікого не чекають. Я зачинив двері й постояв, не знаючи, чи треба ще щось зробити. Зазвичай після повернення є продовження, але цього разу його не було.. Я зачинив двері й певний час стояв, не рухаючись, просто слухав, як дім звикає до моєї присутності. Або як я — до його.

Світло в кімнаті здалося мені дивним. Воно не падало, як має падати світло, а лежало — на столі, на підлозі, на краю ліжка. Стіл, стілець, шафа стояли на своїх місцях. Але не так, як я пам’ятав.

Я знову дістав зошит. Обкладинка була трохи потерта, хоча я не пам’ятав, щоб носив його довго. Я відкрив його навмання. Сторінки шелестіли не голосно, але настирливо, ніби не могли вирішити, з якої почати. Учорашні записи були на місці. Почерк був мій — я впізнав його одразу, але не впізнав моменту, коли писав ці слова. Ніби їх залишив хтось, хто знав мене краще.

Я сів за стіл. Стілець скрипнув. Я сів за стіл. Стілець не скрипнув, хоча зазвичай скрипів. Я зловив себе на тому, що чекав цього звуку, і відразу ж розсердився на себе. Чекати від речей — це вже зайве.Я поклав долоні на поверхню стола й відчув дрібні подряпини, нерівності, теплі місця, де колись лежали чужі руки. Це заспокоювало. Речі пам’ятали більше, ніж я.

Я спробував згадати день. Ранок без часу. Жінку на вулиці. Листок із двома словами. Провину без причини. Це не складалося в історію, але трималося разом.

Я написав:
«Сьогодні я був у місті, яке не потребує мене. Це нове відчуття. Воно не болить, але тисне».

Коли я відклав ручку, мені здалося, що кімната трохи змістилася — не фізично, а в увазі. Ніби дім почув і вирішив не заважати.

Я підійшов до вікна. Вулиця була майже порожня. Люди рухалися повільно, з паузами, ніби чекали дозволу зробити наступний крок. Один чоловік стояв посеред тротуару й дивився в небо. Дитина тягнула його за руку, але він не реагував. Вони не виглядали нещасними — вони виглядали відсутніми.

Я раптом зрозумів, що не пам’ятаю, чим зазвичай займаюся ввечері. Не дії — форму. Повернутися, повечеряти, щось прочитати, лягти спати. Слова були, але образів не було.

Я відкрив шафу. Усередині висіли речі, які я носив: куртка з потертою підкладкою, сорочка, яку я пам’ятав на дотик. У кишені куртки було щось тверде — ключ. Старий, важкий, без брелока. Я не знав, від чого він, але рука відгукалась на його вагу до болю стискаючись. Щось важливе. Холод металу на мить зібрав мене докупи. Якщо є ключ, мають бути двері, навіть якщо я їх не пам’ятаю.

Я вийшов знову.

Вечір не настав — він немов і не йшов. Світло стало м’якшим, тіні довшими, але не було відчуття переходу. Місто прийняло мене без запитань. Я йшов без напрямку, дозволяючи вулицям вирішувати за мене. Деякі вели назад, інші — туди, де я ще не був, але де, здається, уже ходив.

Я знову побачив лавку. Не ту саму — або ту саму, але з іншого боку. Поруч сидів чоловік. Він тримав газету, але не читав її. Сторінки були чисті.

— Ви щось шукаєте? — запитав він, не дивлячись на мене.

Я не відповів одразу. Питання було надто точним.

— Я шукаю підтвердження, — сказав я.

Він кивнув, ніби почув очікуване.

— Тут їх мало, — сказав він. — Але інколи щось залишається.

Я хотів запитати, що саме, але він уже вставав. Газета впала на лавку. Я підняв її. Сторінки були порожні, але теплі. Історія, яку ще не написали. Зароджена, та ненароджена.

Я повернувся додому пізно. Чи рано. Ключ підійшов до замка, і це здивувало мене більше, ніж мало б. У кімнаті було темно, але не страшно. Я ліг, не роздягаючись.

Перед тим як заплющити очі, я подумав: якщо я засну, чи прокинуся тим самим? Я не шукав відповіді — просто зафіксував цю думку.

Перед сном я ще раз відкрив зошит і написав:
«Якщо завтра буде іншим — я маю це помітити. Якщо таким самим — я маю це довести».

Я закрив очі. Темрява не накрила мене — вона відійшла вбік, дозволяючи спати. І десь між цим відходом і диханням я відчув: не місто змінюється, не туман — я сам.