Розділ I.
«Вихід»
Робота в морі змушує людину виробляти в собі якості, яких у неї до цього не було. Ізоляція, складність, сама специфіка моряцького життя вимагають сили волі, дисципліни й сміливості. Перебувати на судні посеред океану, знаючи, що навколо на тисячі миль немає ні душі, — це неописане відчуття.
До моря я працював викладачем. Нічого незвичайного: закінчив педагогічний інститут, став викладати у своїй рідній школі алгебру й геометрію. Але швидко зрозумів, що на такій професії грошей не заробиш. Треба було щось міняти.
Чому саме море? Усе просто. Тут ти повністю занурений у роботу. Не думаєш про готування, одяг, комуналку, ремонт машини, продукти. На судні жорстка ієрархія, кожен робить своє діло. У такого життя є плюси, окрім хорошої зарплатні. Тут заводиш справжніх друзів, пізнаєш світ, а заодно — і самого себе.
Усе сталося у водах Африки, де я часто відпрацьовував контракти. Судновласник міг би найняти білих, але риболовля в чужих водах за законом вимагає місцевих робітників. І на стику двох культур ти починаєш розуміти, що майже нічого не знаєш про цей світ. Африканські міфи заворожують — від них кров холоне в жилах, серце б'ється частіше. Найдивовижніше: місцеві не вважають це міфами. Вони вірять у своїх богів, підводних чудовиськ і демонів, що ховаються в ранкових туманах. Може, з дитинства прищеплюють, а може, річ у кілограмах гашишу, які вони викурюють за рейс, — не знаю. Але коли в морі починається шторм, ллє дощ або вода стає гладкою, як скло, — за це дякують богам. І це не заважає жити з ними поряд, працювати, спілкуватися, пізнавати нове.
Може, й справді в цьому є щось магічне. Судно хитає, воно підскакує на хвилях, усе шумить і гуде. Але достатньо глянути на водну гладінь — на дрібну піну, що залишається після того, як хвилеріз розрізає полотно синьої солоної води, — і ти впадаєш у якийсь ступор. Від такого видовища неможливо відірвати очей. Увесь світ зникає. Залишається тільки вода, піна, хвилі — і матюки боцмана, якого з п'яної голови змусили фарбувати перебірку в надбудові. Старі морські вовки забороняють першоходам дивитися на водну гладінь. Не знаю, марновірство чи просто звичка — але вони повторюють те, що колись говорили їм.
Робота на рибальському судні незамислувата. Капітан і штурмани шукають рибу по локатору, палубні ставлять трал, у цеху рибу сортують, морозять, пакують. Робота динамічна, виснажує фізично й морально. Потрібні витримка й добра форма. Дуже важливо з перших днів стати частиною екіпажу — тоді важка робота перестане бути тягарем, а почне приносити задоволення. Що може бути краще, ніж вийти всією вахтою на другий номер після зміни, закурити й випити чашку кави? Рай, не інакше.
Я працюю на станку з упаковки. Допомагають два хлопці з Гамбії — Альфа Бароу й Амаду Сісай. Я вчу їх матюків своєю мовою, вони мене начають Мандінці, своєї місцевої мови. Англійську вони знають відмінно: колишня британська колонія. Але вся ця робота з часом перетворюється на рутину. Ти починаєш розуміти людей з півслова, з одного погляду чи зітхання. Хтось починає пити, хтось впадає в апатію, а то й у депресію. Тому кожні 4–6 місяців екіпаж міняють. Це сигнал: контракт скінчився, пора додому. Хтось іде, хтось залишається — підписує новий прямо на судні. Я збирався вчинити так само, але плани змінилися.
У нас залишався останній тиждень. Судноплавна компанія дала розпорядження перегнати траулер у Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія — на техобслуговування й ремонт. Це роблять раз на 5–8 років, інакше судно просто не випустять із порту. Провести останні дні перед відльотом додому на теплих пляжах Канарських островів — звучало непогано. Ми вивантажили останню партію риби, висадили африканських колег. Почався перегін у Лас-Пальмас.
«Туман»
Я обожнюю такі тривалі переходи. Динаміки в роботі стає значно менше, з обов'язків — тільки чистота й безпека на судні. Ставиш на баку розкладачку, заварюєш чай, розслабляєшся під теплим африканським сонцем і океанічним бризом, який приємно обвіває тіло. У такі миті я люблю море ще більше.
Старі морські вовки — наш боцман Миколайович і матрос тралової палуби Валера — випивають за день по упаковці чаю й викурюють по пачці міцних цигарок. Обговорюють політику, скаржаться, що дітям і онукам потрібні від них лише гроші. Першоходи, молоді хлопці, намагаються наробити побільше фото для соцмереж. У нас це Ваня та його ровесник Вітя. Вони вперше в морі, і все навколо викликає в них захоплення. Я ж, як і мій змінник-пакувальник Льоха, а також трюмні Серьога й Діма, в такі моменти більш інертні. Я люблю усамітнення, хлопці або п'ють ром, або дивляться фільми.
У такі миті здається, що ієрархія руйнується. Немає начальників і підлеглих. Що коїться на містку — невідомо, та й мало кого хвилює. На рибфлоті межа між робочим складом і офіцерами дуже чітка, і тільки технолог Андрій та старший тралмейстер Іванович з'єднують місток із палубою й цехом. На камбузі трудяться дві дівчини — Іра й Таня. Для них перехід не грає ролі: готувати на екіпаж треба завжди. Робоча напруга спадає, з кают долинає сміх, музика, тонкі цівки цигаркового диму. І весь цей спокій періодично порушує боцман зі своїм «треба пофарбувати леєри» або «протерти пил на перебірках». Рідше — змусити мити душові з каустичною содою.
Я вже майже дрімав у кушетці, коли почув важкі кроки й хрипкий кашель в одному зі шкафутів. Я знав — це йде Миколайович. І отже, в його літній голові дозріла чергова геніальна ідея. Він сам був не в захваті від роботи під час переходу, але місток вимагав, а тому робити щось було потрібно.
Йому було далеко за шістдесят, але голову вкривало густе сиве волосся. Шкіра на всьому тілі — бронзово-коричнева, випалена африканським сонцем. Боцман ходив у рейси ще до мого народження. Невисокий, але тримався прямо й упевнено. Майже завжди ходив без сорочки, навіть коли це категорично суперечило техніці безпеки. Через це, та й інші дрібниці, він часто перечився з капітаном Освальдовичем, але їхні сварки більше скидалися на бурчання літньої пари, ніж на серйозний конфлікт. Наскільки я розумів, вони знали одне одного дуже давно.