Розділ 6.

Місце для тренування вибирала довго, продираючись крізь лісові хащі в пошуках галявини, де б не шастали всюдисущі туристи.

Тиждень тому, після пам'ятного запою з котом, я вирішила не здаватися в добрі й турботливі руки санітарів, а розтягнути очікування зустрічі з ними на довгі роки. Тому бігати, махати руками й істерично волати не стала, а засіла за записи своєї попередниці — і тут став у пригоді мій робочий педантизм. Скрупульозно вивчала все. Відкинувши фразу «цього не може бути, тому що бути не може» куди подалі, прийняла наявність чарівного і незрозумілого як даність і почала вивчати.

Як виявилося, якщо відкинути шори матеріалізму, то все не так уже й незрозуміло. Головне — не вдумуватися, а точно слідувати вказівкам. Як при вивченні букваря. Головне — освоїти ази, а потім усе покотиться по наїждженому тракту.

За три дні склавши собі план навчання, приступила до його виконання. Кіт і мітла всіма силами допомагали мені, крутячись поруч, більше заважаючи і заплутуючи мене.

Сьогодні було вирішено освоювати польоти на мітлі.

Упакувавши мітлу так, щоб не викликати запитань — чого це я її в ліс тягну, я вирушила шукати місце.

Це виявилося справою важкоздійсненною. Літо було в ударі, онуків скинули люблячим бабусям, і ці пронири були практично під кожним кущем.

Нарешті знайшлося місце, ідеально, на мій погляд, підходяще для експериментів. Я вийшла до берега якоїсь річечки. Навколо ні душі, тихо, тільки ледь чутно вода плеще об піщаний берег. Ліс стіною стоїть. Загалом, вирішено: я буду вчитися польотам тут.

Розпакувала мітлу.

— Ну, як тобі? — запитала в неї.

— Та мені якось усе одно, де ти падатимеш, тільки більше не загортай мене, — буркнула та у відповідь.

— Я постараюся, — кивнула я.

І вставилася на неї, прикидаючи, як би влучніше всістися. Вирішивши, що «семи смертям не бувати, а однієї не оминути», осідлала її на манер, як хлопчаки осідлують іграшкові палиці-конячки. Вчепилася в держак і скомандувала:

— Но!, тобто зліт!

Мітла слухняно відірвала мої ноги від землі, і через кілька секунд я вже висіла дупою вниз, вчепившись у мітлу руками й обвивши ногами. А все тому, що, по-перше, сидіти верхи на держаку виявилося незручно — мені просто тиснуло в непотрібному місці, а по-друге, я не очікувала, що так легко все вийде.

Відпустивши мітлу, я гепнулася на пісок. Благо висота невелика. Мітла спланувала поруч.

Порозглядавши небо і позгадувавши картинки, на яких були зображені відьми і відьмочки, я вирішила спробувати щастя в іншій позі. Так, як сиділи панянки на конях у дамському сідлі.

Спробувала, і, на подив, у мене вийшло! Так, сидіти як і раніше незручно, але більш прийнятно. Мітла зависла за два метри над землею.

— Ну і чого чекаємо? — проскрипіла стара.

— А що далі? — спантеличилася я.

— Ну, корпус нахили вперед — і полетимо. Держак угору — ввись устремимося, вниз — у землю вткнемося. Ти машиною то як керуєш? — вредничала мітелка з бантиком.

— Машиною простіше, — відповіла їй і, піднявши держак угору, устремилася до хмар.

— Йюхууу! — не витримала я, коли опинилася врівень із верхівками дерев.

Літати мені сподобалося. Дуже. Хвилин двадцять я вправлялася в майстерності водіння мітли, поки шалена думка — повторити на мітлі петлю Нестерова — не закралася в мою голову. І тут власна дупа і сила гравітації зіграли зі мною злий жарт — я зірвалася з мітли і полетіла вниз.

— ААААА, мітло, до мене!

Але сталося непередбачуване — вода в річечці раптом піднялася високою хвилею і, підхопивши мене, обережно опустила на пісок. Перекинувшись і спльовуючи пісок, я вставилася на річку.

— Ай-я-я-я-я-я-яй! Як же ти, відьмо, необережна!

Голос, досить приємний, лунав із заростей очерету зліва.

Водрузивши окуляри, спробувала розгледіти того, хто говорить.

— А я не відьма, — заявила про всяк випадок.

— Ще скажи, що мітла не твоя, — здивувався голос.

— Мітла моя, — не стала заперечувати я. — А ви хто?

Очерет захитався, і перед моїм ясним зором виникла мрія більшої частини мешканців пляжів. Рятувальники Малібу нервово курять осторонь. Високий чоловік із прекрасно розвиненою мускулатурою і фігурою плавця стояв по пояс у воді. Довге, злегка кучеряве каштанове волосся, сині очі, широкі вилиці. Ось із віком виникли проблеми. Є такий тип чоловіків — не зрозумієш, тридцять п'ять йому чи п'ятдесят. Ось до цього типу і належав мій опонент.

— А я водяний, — блиснув білозубою усмішкою чоловік. — Місцевий водяний.

— У сенсі? — спантеличилася я. — Що значить водяний? Що, і хвіст риб'ячий є?

— Це ти мене з русалом переплутала. Мені хвіст без потреби. Нормальний я. Господар тутешніх вод. Не віриш — іди покажу, — і чоловік простягнув мені руку.

Від цікавості вирішила підійти до нього ближче, але тут у спину прилетіло:

— Не ходи, — знайомим голосом лісника.