Розділ 5.

Ранок наступного дня видався дощовим. Нашвидкуруч випивши кави і нагодувавши животину, завантажила Шухера в машину, і ми вирушили до лікаря показувати лапу. У надії, що з собакена можна вже зняти гіпс.

Не люблю дощ. Його люблять виключно романтики, та й то в розповідях про краплі дощу на віконному склі, плед, глінтвейн або кухоль міцного чаю. А я не люблю. Мерзко-сиро-огидно. Навіть за наявності парасольки краплі так і норовлять потрапити за комір, викликаючи непередаване огидне відчуття. Загалом, коли ми під'їхали до ветклініки, я перебувала не в найкращому настрої. Шухер, помітивши моє злісне бурчання з приводу розверзлих хлябей небесних, лежав на передньому сидінні і вдавав, що його тут взагалі немає.

Припаркувавшись біля клініки, витягла цуценя і на руках, щоб не бруднити йому лапи, понесла в приміщення. За місяць посиленого харчування і практично здорового способу життя собакевич підріс і набрав вагу. Тому ті п'ять метрів, які розділяли стоянку і, власне, двері клініки, я подолала, віддуваючись і наливаючись червоним кольором від старанності. Шухер про всяк випадок лизнув мене в ніс. У двері я ступила, відчайдушно чхаючи і боячись впустити песика.

На моє щастя, наш Ай-болить опинився в коридорі, а може просто побачив у вікно, як ми добираємося. Так чи інакше, Шухера в мене відібрали і понесли в оглядову. Я поплелася слідом. Як компенсація поганій погоді для мене прозвучала новина про те, що гіпс можна зняти. І взагалі Ай-болить порадував тим, що я, виявляється, правильно займалася цуценям. Під глухе бурчання Шухера і моє до нього «шушукання» гіпс зняли. Рентген показав, що лапка, хоч і неправильно, але зрослася. Кульгати буде, але нам у боях і виставках не брати участь, тому ми з Шухером були щасливі.

Розплатившись на касі і запевнивши нашого лікаря, що будемо приїжджати показуватися і на щеплення, покинули «лікарку» в практично прекрасному настрої. Виявляється, і дощ щастю не перешкода.

— Я тебе в машину не понесу, — заявила я Шухеру на ґанку. — Ти вже практично здоровий, тому в машину застрибнеш сам.

Вхопивши песика за нашийник (поводок я, звісно, не подумавши, залишила вдома), я потягнула його в бік автомобіля. Як раптом він, вивернувшись у моїх руках, рвонув у бік, здавалося б, непримітного чоловіка, який прямував до ветклініки. Із оскаженінням Шухер вчепився в холошу і почав рвати її. Чоловік намагався відбитися, але Шухер гарчав і знову, і знову робив спроби вхопити чоловіка. Я ледве відтягла його. Довго вибачалася і клялася, що подібне більше не повториться. Під гнівні воплі потерпілого я заштовхала Шухера в машину і, зачинивши двері, швиденько зайняла водійське сидіння. Наостанок почувши, що він запам'ятав мій номер і обов'язково мене знайде. Шухер кидався на зачинені двері, довелося замкнути обмежувачі, щоб він ненароком не відкрив і не кинувся в напад знову.

Я завела автомобіль і від'їхала від клініки. Шухер уже не кидався на двері, але ще гарчав.

— Що, маленький, ти його знаєш? Це він тебе образив? — єдине, до чого змогла я здогадатися.

Інакше ніяк не могла пояснити подібну поведінку дуже доброзичливого пса.

Шухер жалібно заскиглив.

— Ну нічого, малюк, ми розберемося, — я погладила пса по загривку.

Від планів заїхати в магазин довелося відмовитися — поки відтягувала Шухера, вся забруднилася в багнюці. Тому ми, нікуди не заїжджаючи, дісталися додому в рекордні терміни.

На порозі нас зустрічав Баюн.

Коротко муркнувши, він ткнувся носом спочатку мені в ногу, а потім обнюхав Шухера, і, почекавши, поки я відкрию двері, метнувся на кухню. А я пішла мити лапи цуценяті і відмиватися сама.

Коли всі були вимиті, а забруднений одяг запханий у пральну машинку, я, нагодувавши своє господарство, влаштувалася в кімнаті, яку звикла називати робочим кабінетом, і прийнялася за вивчення останнього, третього зошита.

Дуже привернув увагу розділ — «левітація і способи пересування повітрям». Перед очима тут же виник образ відомого на початку нульових фокусника Девіда Копперфільда. Він тоді вражав публіку своїми польотами і перенесенням людей.

Підкоряючись своєму педантизму, знову рознесла на групи і види засобів перенесення. Виявляється, існували замовляння, які допомагали перенестися з однієї точки в іншу. Можна було зварити зілля, або, як ми тепер його називаємо — крем, для здатності літати. А так само можна було залучити предмети — килим, ступу або мітлу, або підкорити собі птахів, знову ж таки за допомогою замовлянь і магічних зілль.

Найцікавіше, що якщо для першої і третьої групи були потрібні замовляння і зілля, то предмети літали самі по собі, підкоряючись силі чарівника, чаклуна або відьми. Тобто людини, що володіє даром, або, як би я назвала, надздібностями. Чисто з хуліганських спонукань вирішила поекспериментувати, раз уже навіть дільничний сказав, що я живу в будинку відьми.

Критично оцінивши килим на стіні, вирішила залишити його там, потім замучишся назад його вішати. Нічого схожого на ступу я не могла пригадати, а ось мітлу, яка з завидною регулярністю попадалася мені на очі на веранді, я згадала.

Прихопивши зошит, вирушила на веранду.

Критично оглянувши мітлу, вирішила поекспериментувати. Ставши на відстані трьох метрів і згадавши фільм про Гаррі Поттера, витягла руку в напрямку до мітли і скомандувала: