Розділ 4.

Я тихенько йшла лісом у пошуках перших ягід.

Учора Таїсія забігала в гості і почастувала першими трофеями, які назбирали в лісі її діти. Вважаючи, що я цілком спроможна теж прогулятися лісом, я вирішила не відкладати справу в довгий ящик. Ще з вечора до мене прибув посильний із документами від ексчоловіка. І мене за минулий місяць уперше накрила крижана лавина болю. Мабуть, у мене реакції все ж таки загальмовані. Коротше, я — «баба-гальмо». Сліз не було, була туга. А чим лікує тугу наш чоловік? Правильно: алкоголем, сексом або єднанням із природою. Пити наодинці не хотілося — тиснули залишки виховання, секс був мені недоступний, тому полювання за ягодами перемогло в цьому нелегкому виборі.

Ліс був густим, я б навіть сказала — дрімучим. Я, звісно, дрімучість могла визначити, тільки посилаючись на картини Шишкіна, але мені, міській людині, він здавався саме дрімучим. Ягоди я зустріла. Причому не в єдиному екземплярі, але збирала виключно ті, які були схожі на ягоди з Таїсиного частування. Кошик наповнився до половини, я добряче втомилася і вирішила зробити привал, а потім повернути додому. Зупинилася біля невеликої галявини й озирнулася. Красиво. Але в якому боці будинок — здогадувалася з трудом. Упс. Поставила кошик і потягнулася за телефоном. Слава Всевишньому — ми живемо в століття просунутих технологій і GPS-навігаторів.

І знову ж таки, дядечко Google завжди прийде на допомогу.

Чарівна фраза «сім-салабім», вірніше «ОК, Google», виведе нас.

Зняла блокування телефону і зрозуміла, що про досягнення прогресивного людства в заповідному лісі навіть не здогадувалися — сигналу не було. Я підняла телефон над собою і покрутилася, сподіваючись спіймати хоч який-небудь, хоч слабенький. Але не з нашим «циганським щастям». Телефон вперто показував відсутність сигналу. Та що ж за гидота-паразитування, і як я тепер дорогу додому знайду?

Паніка стала наповзати ривками. Ліс тут же втратив свою принаду, а його первозданність більше не радувала.

Ноги підкосилися, і я всілася на найближчу купину.

— Люди, ау! — прошепотіла я і приготувалася істерити.

— Жінко, я дико перепрошую, але чи не могли б ви з мене злізти? — пролунав голос з-під моєї п'ятої точки.

На конкурсі жінок-«гальм» я б взяла гран-прі. Замість того, щоб встати, я почала озиратися. Купина піді мною ворухнулася і почала підійматися. Я закричала і вчепилася, як виявилося, у спину якоїсь істоти, яка, матюкаючись, намагалася скинути мене з себе.

Ага, якраз два рази в нього це вийшло. Від страху я вчепилася в якусь сітку з листям і закричала.

— Та щоб тебе, дамочко! — мене нарешті скинули і розвернулися до мене обличчям. — Припини кричати! Ти мені все полювання розлякаєш!

— Ііііі!, аааааааа! — на одній ноті верещала я, сидячи і розглядаючи перед собою чоловіка середнього зросту в камуфляжному комбінезоні типу «кікімора».

— Припини кричати, дуро! — гавкнули на мене.

— Сам дурень! — видала я і поправила окуляри, що сповзли на ніс.

Але, як не дивно, після цього я заспокоїлася.

Переді мною стояв чоловік середнього зросту з обличчям, розмальованим під індіанця, і весело блискучими очима.

— Не кричи! Лісник я, тутешній, ти мені фотополювання все Тузику під хвіст відправила.

— Якому Тузику? — вставилася на диво в пір'ї, вірніше в листі та гілках.

— Та хоч якому. Блін, я так готувався, лежання собі вирив, стежку відстежив, фото мали бути очепушительні! Так ні, приперлася міська фіфа і все прахом! Чого сидиш? Вставай, відведу до чоловіка! Як тебе таку одну в ліс то відпустили!

Я припинила істерити і вставилася на мужика.

— Ну чого сидиш? Де чоловік то?

І тут мене прорвало. Ревіла я вже без істерики. Ревіла я білугою.

— Е, дамочко, ти чого? — мужик враз втратив свій грізний вигляд і нахилився до мене.

— Немає чоловіка… — через схлипування і крик спробувала відповісти.

— Ну, оно як, ну буває, ну чого ревіти то? Ну немає і немає, знайдеш собі ще, — і простягнув мені руку, допомагаючи встати.

— Не хочу шукати. Мій чоловік зі мною розлучається, — раптово нахлинуло оледеніння.

Ось окропили мене льодом, заледеніла вся. Стою, дивлюся на мужика, а сама літнім днем у крижану брилу перетворююся.

Мужик пильно подивився на мене, кивнув якимось своїм думкам і, міцно взявши за руку, повів мене йому одному відомою стежкою. Йшла за ним не замислюючись. Відчувалася в ньому якась ґрунтовність. Хвилин через десять ми вийшли до траси. Чоловік на хвилину відпустив мою руку і, пірнувши в найближчі зарості, викотив на трасу… «Харлей».

Я на власній шкурі зрозуміла, що таке когнітивний дисонанс. Ну ніяк не в'язався образ чоловіка і цей брутальний залізний кінь. Тим не менш, мій непроханий попутник осідлав байк і простягнув мені руку, запрошуючи сісти до нього за спину.

Як під гіпнозом пройшла до нього і всілася.

— Тримайся міцніше за мене. І можеш кричати.

Після чого ми стартонули.

Ніколи в житті я не їздила на байках. Чоловік розігнався на практично порожній трасі, я сиділа, вчепившись у його спину, і щільно заплющивши очі. Через якийсь час я відкрила одне, а потім і інше око. Ми неслися на шаленій швидкості, і швидше від страху я закричала. І з цим криком із мене стала вихлюпуватися та біль, яку я носила в душі вже місяць. Здавалося, я зірвала голос. Горло саднило, і я потихеньку затихла. Ще трохи шаленої гонки, і ми гальмуємо.