Розділ 3.

Крізь дрімоту до мене долинули голоси.

— Ну і як думаєш? Це наступниця? — голос тихий і скрипучий.

— Не знаааю, — у відповідь м'яко і протяжно. — Тебе он не розпізнала, а мене не злякалася, на охорону відправила.

Сон з мене як рукою зняло. Зірвалася з ліжка і рвонула на голоси. Але на веранді в променях сонця грівся кіт, ліниво відкривши одне око, вставився на мене.

Тряхнула головою. Мабуть, у мене від втоми стерлася межа між сном і явою. Треба ж, уже голоси ввижаються. Розчахнула двері будинку, випускаючи кота. Слава Всевишньому ні калюж, ні запаху. Потім повернулася в спальню і, піднявши цуценя на руки, винесла під найближчий кущ. Почекала, поки животинка, ковиляючи на трьох лапах, вирішить всі свої справи, влаштувала його на ґанку і пішла готувати нам усім сніданок.

Довго голову ламати не стала, а приготувала на трьох вівсянку на молоці, а себе, кохану, потішила ще й кавою.

Спостерігаючи за своїм хвостатим господарством, пораділа, що в їжі вони невибагливі і їдять, що дадуть.

Від дверей почулися кроки, цуценя загарчало, а у дверному отворі з'явилася Таїсія.

— Мотю, ну як спалося на новому місці? Я ось молочка вам парного принесла, — і на стіл поставили трилітрову банку, дбайливо обв'язану шматочком марлі.

Баюн тут же оживився. Звісно, я ж кашу варила на магазинному, а тут справжнє, тільки з-під корови.

— Таю, скільки я винна? — я потягнулася до сумки за гаманцем.

— Та ну що ти, це я пригощаю. А якщо сподобається, то можу два рази на тиждень приносити, як тітці Тамарі. Дорого не візьму.

Таїсія розташувалася за столом.

— Мотю, я ось з якого питання до тебе ще зазирнула. Ти людина міська, до землі не звикла, ти город садити будеш? Якщо ні, то я б у тебе земельку позичила.

Бачачи мій нерозуміючий погляд, додала:

— Ти не подумай нічого, я ж в оренду. Ми б по осені продуктами розрахувалися б.

Я задумалася. У сільському господарстві я була «дуб-дерево». Можу копати, а можу не копати, краще, звісно, не копати. Але, судячи з усього, тутешні жителі звикли обробляти землю і жити з городів у тому числі. Прикинувши, що сама я точно весь земельний наділ не потягну, я домовилася з сусідкою, що здам у так звану оренду частину наділу, а частину спробую освоїти сама. Записавши, що в цю пору садять, і домовившись із Таїсією, що вона виділить мені трохи своєї розсади і дасть відро картоплі. Вже через годину я була щасливою власницею і того, і іншого.

І ось сидимо ми втрьох — я, кіт і цуценя — і дивимося на багатство, яке нам привалило. Відчуваю, що мій ентузіазм ганебно ховається в найближчі кущі.

Але, як казав незабутній Мічурін, «ми не можемо чекати милостей від природи», тому, раз вирішила змінити своє життя, то треба змінювати. Бути тобі, Мотю, сільською людиною з гуманітарним ухилом.

Пішла дивитися на свій шматок ділянки. Начебто й небагато. Кіт слідував за мною як тінь.

Розглянувши свої угіддя, я вирішила підійти до питання з наукової точки зору і полізла в Інтернет дивитися поради розумних людей для сільськогосподарських «чайників». Дізналася багато нового. У проміжках між лікбезом нагодувала свій хвостатий загін і години до дванадцятої, знайшовши лопату, моток мотузки і заготувавши кілочки, пішла робити розмітку і скопувати город. Із розміткою питання вирішилося швидко. Я план ще в будинку накидала, а ось зі скопуванням справа застопорилася. Ні, я звісно знала теоретично, як копати, я навіть пару разів бачила зблизька лопату. Але як житель міський я нею ніколи не користувалася. Поплювавши на руки, вхопилася за держак і встромила штик у землю.

Як там є приказка: копай глибше, кидай далі, поки летить — відпочиваєш. Ага, це не про мене. На третьому метрі на моїх долонях з'явилися пухирі, а нога, на яку я робила упор, почала по-зрадницькому боліти в стопі. Та ще й піт заливав очі.

Кіт, що спостерігав за моїми трудовими подвигами, почав нявкати і тертися об ноги, підштовхуючи мене головою в бік будинку.

Але я раптово розлютилася, і на цій самій злості практично докопала нещасні дві сотки, які гордо назвала своїм городом.

Коли я востаннє встромила лопату в землю, то з усіх слів доступної мови мені був доступний тільки мат.

Прямуючи до сараю, лопату я волокла за собою по землі. Хотілося лягти і померти прямо на свіжій зеленій травичці. Кіт бігав навколо мене колами і нявкав.

— Баюне, ну чого ти кричиш? Зараз доплетемося до будинку і погодую.

Кинувши лопату біля ґанку, дошкутильгала до кухні і, залишивши двері прочиненими, щоб песо-кіт вийшли з будинку, наповнила їхні миски і поплелася у ванну. Гарячий душ привів до тями. На руки було страшно дивитися, до всіх бід — я ще й обгоріла на сонці. У дзеркало на мене дивилася тітка краси неописуємої. Намазавши обличчя пантенолом і перебинтувавши руки, рухнула в ліжко. Хотілося померти, але так, щоб без мук. Я навіть не уявляла, скільки у мене м'язів. І вони всі змовилися — боліли хором.

До ліжка підтяглися кіт і трилапе цуценя. Кіт застрибнув на ліжко, а цуценя влаштувалося на килимку біля ліжка. Баюн увімкнув «тарахтілку» і, притиснувшись до спини, зігрів ниючі м'язи. Я сама не помітила, як заснула.