Розділ 1.

«А нам сьогодні п'ятдесят», — наспівувала я, затягуючи в ліфт величезну коробку з тортом. Солодкого хотілося до нестями. Маю право. Я дотягла до віку паніки. Мабуть, потрібно починати панікувати, але мені сьогодні хотілося стрибати по калюжах. Зараз доїду додому і з Артуром відсвяткуємо по-сімейному. У суботу намічається велике гуляння в ресторації, але в понеділок ніхто не зміг би вирватися до нас на свято.

Відкрила своїм ключем двері, зробила крок у передпокій, і ледь не впала, перечепившись об валізи, що стояли там.

— Артуре, це що? — на гуркіт визирнув чоловік.

Всунула йому коробку з тортом у руки і, відсунувши валізи, стала розшнуровувати свої улюблені лаковані черевички.

— Чого ти валізи виставив?

— Твої речі…

— У сенсі? — я, присівши, дивилася на Артура знизу вгору.

— У прямому. Ти йдеш.

Кинула терзати затягнутий вузол на шнурках, підвелася і, поправивши окуляри, що сповзли, уточнила, ще не розуміючи сенсу фрази, сказаної чоловіком:

— І куди це я йду, на ніч дивлячись?

— Куди хочеш, мені це не цікаво.

Я нерозуміюче вставилася на Артура.

— Мотю, я прийняв рішення, ми з тобою розлучаємося. Ти йдеш від мене.

Стою стовпом, намагаючись визначити, що з усього, що сталося за ці три хвилини — жарт, а що — плід моєї уяви.

Артур роздратовано відставив коробок із тортом на тумбочку в передпокої.

— Ну що ти така нетямуща? Ми — розлучаємося.

Кивнувши, відтіснила його і, не знімаючи черевики, пройшла на кухню. Налила у склянку води, вставилася на неї і відставила вбік.

Повернулася до чоловіка, вірніше, як виявилося, до екс-чоловіка.

— А тепер заклич весь свій адвокатський досвід і виразно все розкажи.

Артур Ваха, мій чоловік, був адвокатом, і треба сказати, досить успішним. Пройшовши за мною на кухню, потовкшись на місці, видав:

— Мотю, давай без істерик. Я привабливий, ти до біса приваблива, але нам давно не по дорозі. Я зустрів іншу, і вона народить мені дитину.

А ось це вже заборонений прийом і удар не просто під дих, а удар смертельний.

Мотнула головою, проганяючи непрохані сльози, зараз ридати не можна. Всередині все вкрилося товстою-товстою кіркою льоду. Продовжую мовчки дивитися на тепер уже колишнього.

— Мотю, нас розлучать швидко, у нас немає дітей, є шлюбний контракт, квартира тобі не належить. Тож забирай речі, свою машину і повідом, куди направити документи про розлучення. Вони незабаром будуть готові.

Як уві сні відсуваю його зі свого шляху і йду перевіряти валізи.

Фарс, усе фарс, речі накидані абияк, аби забити доверху, безсистемно. Ну вже ні, затягую валізи в спальню, водружаю на ліжко, плювати, все одно вже не моє, і починаю методично пакувати.

Артур стоїть у дверях і спостерігає.

— І що, ти нічого не скажеш?

— А що говорити, ти вже все вирішив за мене. Тільки я не тварюка безправна, я вже як-небудь сама свої речі зберу. Не хвилюйся, нічого понад контракт… шлюбний я не потягну.

Продовжую методично оглядати свої речі на предмет, що брати з собою в нове життя, а що залишити.

Після секундного вагання вирішила взяти тільки улюблені й потрібні речі. Нічого зайвого. З одягом упоралася швидко. Заминку викликала тільки шуба, яка в травні була ніби зайвою, але, думаю, згодиться. Загалом, замість двох валіз набралося чотири. Плюс коробки з книгами, які потрібні мені по роботі, кейс із ноутбуком. Підійшла до коробки з прикрасами. Артур напружився. Ну, треба ж, не знала, що він такий жлоб. Взяла тільки бабусині й мамині прикраси і ті, що мені дарували ще до заміжжя. Набралося пристойно. Зняла обручку і перстень, що дарував на двадцятип'ятиріччя нашого весілля. Недбало кинула в шкатулку.

Ну, якщо щось забула, то гори воно синім полум'ям.

Вийшла в передпокій, ще раз перевірила свої документи, і відкрила двері. Артур кинувся допомагати.

— Не парся, — я смикнула валізу і виставила її в під'їзд.

Виштовхала решту речей і навіщось прихопила багатостраждальну коробку з тортом.

— Мотю, зрозумій, ти вже жінка похилого віку, а мені потрібен спадкоємець.

Мовчки відчепила ключі від зв'язки і кинула йому під ноги.

Тут під'їхав ліфт, з нього вивалилися мій п'ятнадцятирічний сусід із трьома друзями.

— Ой, здрастуйте, тітко Мотю, ви виїжджаєте чи приїжджаєте? — Ленько оглядав мої пожитки.

— Виїжджаю, Льонь, допоможеш речі в машину завантажити?

— Та запросто, — і хлопчаки, підхопивши мої залишки розміреного життя, хто в ліфті, а хто сходами, помчали до виходу.

Обійнявши коробку з тортом, пішла, не озираючись, слідом. Усе робила на автоматі.

Вийшла з під'їзду і виявила хлопчаків біля свого джипа. Відкрила багажник, завантажили речі, подякувала хлопцям, потіпала Ленька за чуб, поставила торт на заднє сидіння і завела машину. Поїхала, правда, не далеко. На сусідню вулицю. Заглушила двигун і вперлася лобом у кермо, вчепившись у нього як у рятівне коло.