ЧАСТИНА 13. ВЕСІЛЛЯ

Вони одружилися навесні. Не в садибі — в маленькій церкві на пагорбі, де вітер грав з дзвонами.
 
Церква була старою, з кам'яними стінами й вузькими вікнами, крізь які лилося різнобарвне світло. На лавах сиділо небагато людей — Мара, кілька служниць, отець Бернард, що правив службу, і старий лорд Ешґроув, який сидів на першій лаві й тримав у руках тростину.
 
Еліза була в тій самій сукні. Але тепер вона була білою, а не сірою від пилу. Мара випрала її, вибілила, випрасувала — і вона знову сяяла, як у той день, коли Еліза вперше її одягла.
 
Віктор стояв біля вівтаря і дивився, як вона йде до нього. Вона йшла повільно, тримаючи букет білих троянд, і в її очах були сльози — але вона всміхалася.
 
Коли вона підійшла, він узяв її за руку.
 
— Ти готова? — запитав він.
 
— Я готувалася до цього три роки, — відповіла вона. — Але не так. Я готувалася до іншого чоловіка. До іншого життя.
 
— А зараз?
 
— Зараз я готова до тебе. І до нашого життя.
 
Отець Бернард читав молитву. Вітер грав з дзвонами. Світло лилося крізь вікна.
 
Коли вони вийшли з церкви, почався дощ. Еліза засміялася і підставила долоні.
 
— Я так скучила за дощем, — сказала вона.
 
— Ти скучила за дощем? — перепитав Віктор.
 
— Я скучила за всім. За вітром. За сонцем. За тим, як вода торкається шкіри. За тим, як холодно і тепло одночасно.
 
Вона підняла обличчя до неба, і краплі стікали по її щоках, змішуючись зі сльозами.
 
— Я скучила за життям, — сказала вона.