ЧАСТИНА 12. ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Вона вийшла з кімнати. Вперше за три роки — вийшла сама.
 
Сходи рипіли під її ногами. Вона трималася за поручень, і Віктор ішов поруч, готовий підхопити її, якщо вона впаде. Але вона не падала. Вона йшла повільно, обережно, як людина, що вчиться ходити заново.
 
Служниці відсахнулися, коли побачили її. Одна з них — молода дівчина з рудим волоссям — скрикнула й перехрестилася. Інша впустила тацю, і чашки розбилися об підлогу.
 
— Пробачте, пані, — прошепотіла вона. — Пробачте.
 
Еліза всміхнулася.
 
— Нічого. Я теж забула, як це — бути серед людей.
 
Лорд Ешґроув чекав на неї внизу. Він стояв біля підніжжя сходів, тримаючись за перила, і коли побачив її, то заплакав і впав на коліна.
 
— Пробач мені, — сказав він. — Пробач.
 
Еліза підійшла до нього і поклала руку на його сиве волосся. Вона не сказала "я пробачаю". Вона не сказала "я не пробачаю". Вона сказала:
 
— Я не можу пробачити одразу. Але я спробую.
 
Він підняв на неї очі, повні сліз.
 
— Я не заслуговую цього.
 
— Ні, — погодилася вона. — Але я даю тобі це. Бо я вільна.
 
Вона вийшла в сад. Сонце било в очі. Вона заплющила їх і підставила обличчя вітру.
 
— Я забула, як це, — прошепотіла вона. — Забула, що світ такий великий.
 
Віктор стояв поруч.
 
— Він ще більший, ніж ти думаєш, — сказав він. — Я тобі покажу.
 
Вона подивилася на нього.
 
— Обіцяєш?
 
— Обіцяю.
 
Вони стояли в саду, під яблунею, де колись усе зупинилося. Але тепер ніщо не зупинялося. Вітер гойдав гілки. Птахи співали. Світ жив.