ЧАСТИНА 11. ПОЦІЛУНОК

Вона похитнулася. Вперше за три роки — похитнулася, а не сиділа нерухомо. Її пальці вчепилися в підлокітники крісла, і Віктор побачив, як на тильній стороні долоні набрякла вена — жива, пульсуюча.
 
— Я боюся, — прошепотіла вона.
 
— Я теж.
 
— Що якщо я проклята? Що якщо я не зможу? Що якщо я залишуся тут назавжди — між сном і життям?
 
— Тоді я залишуся з тобою.
 
— А якщо ти постарієш, а я — ні?
 
— Тоді я буду старим, а ти — молодою. І я буду кохати тебе такою, якою ти є.
 
Вона подивилася на нього.
 
— Ти не знаєш, про що говориш.
 
— Можливо. Але я знаю, що хочу спробувати.
 
Він нахилився і поцілував її. Губи були холодні, як у людини, що довго стояла на морозі. Але під холодом він відчув щось інше — тепле, слабке, як вогонь під попелом.
 
Він не відсторонився. Він чекав.
 
І вогонь розгорівся.
 
Еліза скрикнула — тихо, здивовано — і відсторонилася. Її очі були широко розплющені.
 
— Я відчуваю, — сказала вона. — Відчуваю холод. І тепло. І тебе.
 
Вона піднесла руку до обличчя й торкнулася щоки.
 
— Я відчуваю дотик, — прошепотіла вона. — Я не відчувала дотику три роки.
 
Вона заплакала знову — але цього разу від щастя. Сльози були гарячі, справжні, і вони котилися по її щоках, залишаючи вологі доріжки.
 
— Я відчуваю серце, — сказала вона. — Воно б'ється. Воно б'ється так швидко.
 
Віктор приклав руку до її грудей. Під долонею билося серце — слабке, але справжнє. Воно билося так, ніби хотіло наздогнати три роки, які втратило.
 
— Ти жива, — сказав він.
 
— Я жива, — повторила вона.
 
Лорд плакав у кріслі. Мара плакала біля дверей. Навіть отець Бернард витирав очі — хоча потім казав, що це від диму.