ЧАСТИНА 8. СЛЬОЗИ

— Я думала, він не приїхав, бо боявся, — сказала вона крізь сльози. — Я думала, він кохав мене, але не наважився. Я думала, що він слабкий. Що він потребує мене. Що я можу його врятувати.
 
Вона стиснула листа в руці.
 
— А він… він кохав іншу.
 
Віктор сів поруч.
 
— Це змінює все, — прошепотіла вона. — Я чекала не на нього. Я чекала на брехню. На те, щоб хтось сказав мені правду.
 
Вона підняла на нього очі, мокрі від сліз.
 
— Ти сказав мені правду.
 
— Я не знав, що це правда, — зізнався він. — Я просто знайшов листа.
 
— Але ти приніс його мені. Не сховав. Не збрехав.
 
Вона взяла його руку. Її пальці були холодні, але не як у мертвої — як у людини, що довго стояла на вітрі.
 
— Вікторе, — сказала вона. — Я не хочу йти. Я хочу жити.
 
Він подивився на неї. Сльози на її обличчі були справжні. Руки тремтіли. Вона була живою — настільки живою, наскільки може бути людина, що три роки провела між сном і смертю.
 
— Я не знаю, як це зробити, — сказав він. — Але я спробую.
 
— Я не знаю, чи ти зможеш, — відповіла вона. — Але я вдячна, що ти намагаєшся.
 
Вона подивилася на листа.
 
— Я ненавиджу його, — сказала вона. — І водночас розумію. Він не міг збрехати. Він не міг стояти перед Богом і казати, що кохає мене, коли кохав іншу. Він був чесним. А я… я воліла б, щоб він збрехав. Щоб він приїхав і збрехав. Тоді я б не знала. Тоді я б була щаслива.
 
— Ти б не була щаслива, — сказав Віктор. — Ти б жила з брехнею.
 
— Але я б жила.
 
Вона заплющила очі.
 
— Я не знаю, що гірше — жити з брехнею чи померти від правди.
 
Віктор довго мовчав. Потім сказав:
 
— Я думаю, що є третій шлях. Жити з правдою. І бути щасливою.
 
Вона подивилася на нього.
 
— Ти віриш у це?
 
— Я вірю в тебе.