ЧАСТИНА 1. ДІМ, ЩО НЕ ВІДПУСКАЄ

Дорога до Ешґроува звивалася між пагорбами, наче старий шрам на тілі землі. Віктор їхав у поштовій кареті вже третій день, і весь цей час за вікном тягнулися однакові поля, однакові тумани й однакові села, де люди дивилися на приїжджих з-під лоба, ніби ті приносили з собою щось лихе.
 
Він був ювеліром. Не з тих, що сидять у крамницях на головних вулицях столиці й продають багатіям персні з фальшивими каменями, вправно видаючи скло за діаманти. Віктор працював з металом так, як хірург працює з тілом — обережно, точно, з повагою до матеріалу. Його руки знали вогонь, молоток і тишу. Він умів чути, коли срібло просить більше жару, а коли — менше; коли золото гнеться, а коли ламається. Йому було двадцять сім, і за ці двадцять сім років він не закохався жодного разу.
 
Не тому, що не хотів. А тому, що не зустрів людину, заради якої варто було б відкласти молоток.
 
Карета зупинилася на пагорбі так різко, що Віктор ледь не впав з сидіння. Візник — старий, з обличчям, поораним вітром, — обернувся й подивився на нього так, ніби хотів щось сказати, але передумав.
 
— Це Ешґроув? — запитав Віктор, виглядаючи у вікно.
 
— Це він, — відповів візник. — Але я далі не поїду. Садиба за два кроки, за поворотом. Ви вже самі.
 
— Чому не поїдете? Я заплатив до самого ґанку.
 
Візник довго мовчав. Потім сказав, стишивши голос:
 
— Бо я не хочу, щоб мої коні потім три ночі не спали. Вони в мене розумні. Вони відчувають.
 
Віктор усміхнувся, вийшов з карети, взяв свою валізу з інструментами й рушив пішки. Туман у долині стояв такий густий, що здавалося — світ закінчується за два кроки від ґанку. Повітря було вогке, холодне, з присмаком прілого листя й чогось іще — старого, затхлого, ніби тут ніколи не провітрювали кімнат.
 
Садиба виринула з білої каламуті раптово: чорний камінь, високі вікна із зачиненими віконницями, і сад, що заріс так, ніби за ним не доглядали роками. Троянди переплелися з бур'янами, доріжки заросли мохом, а посеред двору стояла стара яблуня — розлога, крива, з чорним гіллям, схожим на простягнуті руки.
 
Місто Ешґроув лежало нижче, у долині. Віктор проходив ним дорогою сюди — маленьке, вогке, з запахом вогкого каменю й диму. І ще — з чутками. Він чув їх ще на поштовій станції, за сто миль звідси, і тепер вони повернулися до нього на порозі заїзду.
 
— Не ходи до садиби на пагорбі, — сказала йому господиня заїзду, ставши на порозі з лампою в руці. Вона була старою, з обличчям, схожим на печене яблуко, і з очима, що бачили більше, ніж хотіли б. — Там живе родина, яка вже сто років не має весіль. Лише похорони.
 
— Сто років? — перепитав він.
 
— Може, менше. Може, більше. Але весіль там не було. Ніхто не хоче брати їхніх дівчат. Ніхто не хоче віддавати своїх синів. Кажуть, у них у крові щось таке, що не дає людям бути щасливими.
 
— А що саме?
 
— А хто ж його знає? — вона знизала плечима. — Одні кажуть — прокляття. Інші — що вони самі винні. Треті — що там живе привид. Але всі сходяться на одному: хто туди йде, той не повертається таким, як був.
 
Віктор усміхнувся. Він не вірив у прокляття. Він вірив у золото, срібло й камінь — у речі, які можна потримати в руках, зважити, оцінити. Прокляття не можна покласти на терези. Прокляття не має ціни.
 
Але замовлення було дивне. Лист прийшов із чорною печаткою, без зворотної адреси. Він був короткий, написаний рівним, старомодним почерком: «Потрібен майстер, що зробить обручку за старовинним ескізом. Ціна — будь-яка. Приїжджайте до садиби Ешґроув. Питайте лорда Ешґроува».
 
Він приїхав.
 
Двері відчинилися перш ніж він постукав. На порозі стояла стара служниця в чорному, з обличчям, на якому не було жодної емоції — ні привітності, ні ворожості, лише порожнеча людини, що давно перестала дивуватися.
 
— Ви майстер? — запитала вона.
 
— Так.
 
— Вас чекають.
 
Вона провела його через темний коридор, де на стінах висіли портрети людей у старовинному одязі. Всі вони дивилися однаково — сумно, ніби знали щось, чого не знав він. Свічки горіли тьмяно, і тіні на стінах ворушилися, наче живі.
 
— Як вас звати? — запитав Віктор, намагаючись хоч якось порушити тишу.
 
— Мара, — відповіла служниця, не обертаючись. — Я тут давно. Дуже давно.