Розділ 7

Їй так і не вдалося поговорити з гібридом. Відколи Ві передав йому через пруття клітки усі матеріали, що стосувалися загибелі його сім’ї, хлопчина втратив зв’язок зі світом.

Він раз за разом переглядав фотографії і перечитував записи, бурмочучи щось собі під носа і зовсім не реагував на слова Сари.

— Ти можеш сьогодні померти! — гаркнула зі злості вона, але він навіть не здригнувся.

— Облиш його, — голос Кіт, нарешті, викликав у нього реакцію.

Хлопець здригнувся усім тілом і, різко вдихнувши, повернув голову в її напрямку.

— Він єдиний може знати, що насправді тоді трапилося з тим гібридом, — не зводячи з нього лютого погляду заперечила Сара.

— Він тоді був дитиною. Навряд чи запам’ятав би щось, навіть якби бачив на власні очі.

Не зводячи голодного погляду з Кіт, хлопець піднявся на ноги і підійшов до гратів, останньої миті відсмикнувши руку, якою збирався їх торкнутися.

— Хей! — мимоволі обурилась Сара. — То її ти чуєш!

Хлопчина мазнув по ній байдужим поглядом і зосередив усю свою увагу на Кіт.

— Зараз не час про це хвилюватися…

— А коли тоді? Всеволод може і залишив би йому життя, до повернення Ві, але якщо вампіри Союзу його випередять, у нас більше не буде можливості дізнатися правду.

— Правду про що? — нарешті, звернув на неї свою увагу гібрид.

Сара глибоко вдихнула, відчайдушно стримуючи гарчання. Вона уже більше десяти хвилин намагалася достукатись до нього, повторюючи одне і те саме запитання.

— Що насправді сталося з твоїм батьком? — Він відвернувся і підняв з підлоги декілька знімків, тоді повернувся до неї обличчям і продемонстрував їх їй. — Я не про це, — таки гаркнула Сара. — Це виставили як приступ божевілля, але я не вірю в те, що таке могло статися з кимось просто тому, що він напівкровка.

— Ти знала багатьох напівкровок? — насмішка в його тоні викликала у Сари приступ люті, але Кіт зупинила її.

— Її наречений був гібридом, — хлопець перестав усміхатися і зовсім інакше тепер подивився на Сару. — В нашому клані було найбільше гібридів на той час. Наші батьки билися за них до останньої краплі крові. Зрештою тих, кого не вбили одразу, стратили опісля, як заколотників.

— Гібриди нестабільні, це правда, — неохоче визнала Сара. — Я бачила як вони втрачають контроль. Але такого як з ним ніколи не траплялося. Якщо є хоч найменша можливість того, що це могла бути дія якоїсь отрути, або наркотику….

— І що би це змінило? — не дав їй договорити хлопець. — Це не поверне до життя ні моїх батьків, ні твого хлопця…

— Не думаєш, що нам краще знати про це? Особливо зараз, коли вони наближаються до нашого порогу…

Він зміряв її оцінюючим поглядом. Тоді обвів похмурим поглядом свою клітку і усміхнувся.

— Здається я зрозумів, що тебе хвилює. Ви, народ, задумали щось таке, що може знову їх розізлити. І було б повністю в їхньому стилі, підсунути цей наркотик мені, щоб я озвірів, і перебив вас усіх.

Сара мимоволі фиркнула і заперечно хитнула головою.

— Не хочеться тебе розчаровувати, друже, але в теперішньому стані, навіть озвірівши ти не зможеш комусь із нас завдати шкоди. — Невдоволене гарчання вирвалося з горла гібрида, і Сара тяжко зітхнула. — Будь ласка, спробуй пригадати той день. Я прошу тебе… Хтось приходив до вас тоді, можливо розмовляв з твоїм батьком…

— Я пам’ятаю тільки її брата, — вказав він рукою на Кіт.

— До нього! Будь ласка…

Гібрид нахмурився і повернувся туди де сидів до появи Кіт. Він знову почав перебирати пальцями знімки, газетні вирізки. Але цього разу він зовсім не дивився на них.

— Як починався той день? — несподівано запитала Кіт, і Сарі захотілося втиснути голову в плечі.

Несподіваний потік сили викликав у неї мурашки по всьому тілу, але гібрид навіть не здригнувся.

— Як і кожен день до того, — зрештою відповів він. — Я прокинувся, ми поснідали…

— Батько був з вами?

Сара мимоволі відійшла від гратів одразу на декілька кроків, несвідомо схиляючи голову.

— Під час сніданку… — він на мить нахмурився, наче справді намагався пригадати, а тоді кивнув. — Він вполював зайця і приніс його тушу додому. Мені довелося викидати його скелет…

— Що сталося після?

Він нахмурився дужче і стиснув руку в кулак.

— Я не пам’ятаю…

— Подивись на мене, — наказала Кіт, гібрид гаркнув невдоволено, але погляд підняв. — Вони вбили твоїх батьків, і вбили би тебе, якби ти так добре не заховався. Я не можу гарантувати, що ти доживеш до завтра. Але обіцяю, що зроблю усе можливо для того, щоб вони відповіли за скоєне.

— Я справді не пам’ятаю, — шумно вдихнувши заявив він. — Хтось постукав і тато вийшов на вулицю. А мама одразу ж заховала мене у ніші за шафою. Я бачив тільки силуети і чув голоси. Єдиним, чиє обличчя я зміг роздивитися був твій брат, і те тільки тому, що він деякий час стояв на місці.