Розділ 1

Осінь уже давно вступила в свої права. Зранку відчувався легкий морозець, а туман подекуди був настільки густим, що важко було щось побачити уже в трьох метрах від себе.

Однак, дихалося легше. Після жаркого літа, осіння прохолода здавалася справжнім порятунком. Влада сиділа на своєму місці в аудиторії, як завжди одна. Їй важко було заводити знайомства. Тиха і мовчазна, вона давно перестала цікавити одногрупників.

Єдине, з чим їй пощастило – ніхто не смів насміхатися з неї. Всі наче відчували в ній вдало приховану загрозу.

— Ярошенко!

Дівчина поспішно відвернулася від вікна. Схоже її кликали не вперше.

— Я…

Викладач окинув її прискіпливим поглядом, наче запам’ятовував. Під його пронизливим холодним поглядом вона зніяковіла. Було б краще не привертати до себе зайвої уваги. Вона з-під вій, непомітно, оглянула чоловіка. Він більше походив на студента, ніж на викладача. За слухами йому було більше тридцяти, але для свого віку він виглядав надто молодо. Високий, стрункий… Якби не костюм, вона ніколи не дала б йому більше двадцяти. Він був доволі блідим і носив окуляри, за якими ховалися темні сині очі. Майже повністю чорні. По-чоловічому грубі риси обличчя, згладжувалися довгими густими віями, акуратними бровами і чітко окресленими червоними губами. Ніс його був прямим і акуратним. І звичайно усмішка. Читаючи чергове прізвище, він посміхнувся, і більша половина її одногрупниць випала з реальності.

Влада тим часом знову відвернулася до вікна, слухаючи краєм вуха лекцію. Поки викладач описував загальні моменти, вона збиралася відпочити. Останнім часом вона почувалася зовсім кепсько. Ніяк не могла втамувати голод і спрагу. Все тіло ломило, кожну кісточку, кожен суглоб. Їй навіть здавалося, що вона відчуває окремі кістки в своєму черепі. І зір…

Лікар сказав, що нічого не можна вдіяти. Це було в її генах. Поступово, поле її зору звужувалося. Очі сильно сльозилися від сонця. Здавалося, що навіть асфальт світиться. Це як постійно дивитися на сонце. Різь в очах її бісила найбільше. Щоправда, її запевнили, що це не повинно і далі розвиватися. В будь-якому випадку коштів на лікування в неї не було.

Глибоко вдихнувши, Влада підтягнула чистий зошит і розгорнула його на другій сторінці. Вона десь прочитала, що спереду треба залишати чистий аркуш, щоб щастило. Нісенітниця, звісно, але відмовлятися від хоч і примарної надії приманити удачу в своє життя, вона не збиралася.

Лекція минула без пригод. За п’ятнадцять хвилин до кінця пари, вони уже звично розібрали реальний злочин. Цього разу предметом дискусії став підпал. Деякий час студенти сперечалися, як саме слід кваліфікувати діяння, адже, в результаті пожежі постраждали люди, аж доки староста їхньої групи не підняв руку.

— Так, Юхненко, говоріть, — з доброзичливою усмішкою дозволив викладач.

— Вважаю, що дане діяння слід кваліфікувати, як замах на вбивство, — коротко і рішуче, промовив студент.

— Аргументуйте, — кинувши короткий погляд на годинник, промовив викладач.

— Метою злочинця було не знищення чи пошкодження майна, а вбивство жителів будинку. Тому і дії його слід кваліфікувати як замах на вбивство.

— Добре, але ж внаслідок підпалу будинок згорів ущент. Як це кваліфікувати? — На цих словах викладача продзвенів дзвінок. — Подумайте над цим, і продовжимо обговорення уже на семінарі. Цікаво буде послухати думку кожної групи.  

Студенти невдоволено загуділи. Обговорення було незавершеним і ніхто не хотів покидати аудиторію, але Орленко Вітольд Вікторович ніколи не затримував студентів після дзвінка. За це, а ще за цікаві відступи в кінці кожної лекції, усі його безмежно і любили.

Усі крім Влади. Чомусь їй було ніяково в присутності молодого викладача. Було в ньому щось, чим він відрізнявся від інших людей. Щось, що змушувало її дивно реагувати. Траплялося, що під його поглядом волоски на її тілі вставали дибом, а на шкірі виступали сирітки. Десь на інстинктивному рівні, вона відчувала, що з чоловіком щось не так. Він випромінював загрозу, і вона ніколи не могла розслабитись в його присутності. А тому, щойно продзвенів дзвінок Влада сховала канцелярію в свій маленький рюкзачок. Одягнула куртку і попрямувала до виходу з аудиторії.

Кримінальне право, звичайно, дуже цікавий предмет, але далі в неї семінар, і не завадило б перекусити перед ним. А для цього потрібно поквапитись. Її стипендії вистачало тільки на булочки в місцевому буфеті, якщо їх розберуть, їй доведеться знову сидіти голодною до кінця пар.

І, як на зло, на виході її зловили за руку. І наче тисячі голок одночасно прошили її шкіру.

— Ви із тридцять другої групи? — мов крізь туман долетів до неї голос викладача.

Але ще до того, як вона усвідомила значення його слів, її ніздрі вловили незнайомий досі, запах. Від голоду її шлунок миттю скрутило, і вона мимоволі відсахнулася.

— Так, — автоматично відповіла Влада, вирвавши своє зап’ястя з пальців викладача. — Я можу йти?

Дочекавшись ствердної відповіді, і так і не піднявши погляду на чоловіка, вона вийшла з аудиторії, відчуваючи легке запаморочення, пройшла декілька метрів і прислонилася до холодної стіни. Хвилину, а може і дві, вона так простояла, аж доки не минуло запаморочення. Тоді поспішно відштовхнулася і пішла далі. І звичайно ж, коли вона прийшла, в буфеті не залишилося уже нічого, що вона змогла б купити.