Пролог

Вона ненавиділа це настільки сильно, настільки це взагалі було можливо. Все її тіло протестувало проти цієї зустрічі. І все ж, сидячи за кермом позашляховика, вона продовжувала тиснути на газ, подумки лаючи себе останніми словами.

Вони з матір’ю ніколи не були особливо близькі. Скільки себе пам’ятала, її мати походила на фарфорову ляльку. Прекрасну зовні і абсолютно порожню зсередини.

Вона дуже рідко проявляла емоції. Вічно холодна і мовчазна, вона дивилася на Яру так, наче та одним своїм виглядом робила їй боляче. Щоразу в її очах, Яра бачила нестерпну муку і ніяк не могла збагнути, що було причиною цього.

Вона ніколи не знала свого батька, і мати ніколи не говорила про нього. Але її зовнішність… З часом Яра збагнула, що не успадкувала від матері жодної риси. І, ймовірно, саме ця її схожість з батьком і завдавала жінці стільки болю.

Вони постійно переїжджали відколи Яра себе пам’ятала. Ніколи довго не затримувалися в одному місці, наче хтось гнався за ними.

Це було складно для Яри. Їй раз у раз доводилося розривати зв’язки з друзями і знайомими. Але вона була дитиною і ніхто їй нічого не пояснював. Тепер вона розуміла, що у матері мала бути для цього вагома причина. Але тоді… Плачі, крики, істерики.

Мати завжди слухала її мовчки. А ще Яру злило те, як легко вона розлучається з грішми і речами. Часті безпідставні переїзди призводили до того, що їм доводилося жити мало не в злиднях.

Але все припинилося, коли вона зустріла його. Наче однією своєю присутністю він зумів вилікувати її параною.

Яра сподівалася, що заміжжя змінить жінку. Вона справді бажала матері щастя, хоч її рішення і стало для неї несподіванкою. Але нічого не змінилося.

Її мати досі залишалася нещасною. А вітчим робив вигляд наче цього не помічає. У нього уже був дорослий син, а її мати… Вона стала свого роду прикрасою. Трофеєм, яким не соромно похвалитися перед друзями і діловими партнерами.

Ось чому Яра це все так ненавиділа. Ті декілька років, які вона провела в маєтку вітчима були справді нестерпними. Вони змусили її засумувати за тими часами, коли у них з матір’ю не було рідного дому. А ще Ден – надокучливий син вітчима. Він став її особистим кошмаром.

Університет став для неї справжнім порятунком. Мама відчайдушно не хотіла її туди відпускати. Але не могла навести переконливих аргументів. Яра бачила, що вона щось приховує. Але це не могло змусити її відмовитися від свободи.

Відтоді вона всіма силами уникала повернення в той проклятий будинок. Їй це вдавалося усі ці три роки. Але сьогодні у вітчима був ювілей, і мати благала її приїхати.

Яра глибоко вдихнула і опустила скло. Їй не вистачало повітря. Морозний вітерець розтріпав золотисте волосся, і вона полегшено видихнула.

Холод остудив і заспокоїв. Дихати одразу ж стало легше, і Яра на якусь секунду розслабилась.

Але вже через мить її серце мало не розірвалося від жаху. Вона натиснула на гальма ще до того, як усвідомила, що саме побачила. Її ривком кинуло вперед, і пасок безпеки боляче впився в плече і ключицю. З вереском шин автомобіль зупинився, і Яра тихо вилаялася, перш ніж підняла голову. Вона не чула удару, тому сподівалася, що нікого і нічого не збила.

Наскільки їй було відомо, поряд не було населених пунктів, тоді те що вона бачила не обов’язково має бути людиною. Правда ж?

Її руки тремтіли, поки вона розстібала пасок безпеки. Включивши аварійку і дальнє світло, дівчина відчинила дверцята і вийшла з автомобіля.

Обійшовши авто, вона не знайшла нічого і полегшено видихнула. Мабуть, примарилось. Вона справді вірила в це, доки не повернулася обличчям до лісу. Людський силует на узбіччі змусив її завмерти на місці.

Світла фар було недостатньо для того, щоб роздивитися хто саме там стояв, але їй від чогось зробилося лячно. Особливо коли незнайомець подався вперед, наче принюхувався.

Її серце забилося сильніше, а долоні від чогось нагрілися. Яра відступила на крок. Тоді ще на один. І незнайомець кинувся вперед.

Скрикнувши, дівчина кинулась до автомобіля, і поспіхом зачинила за собою двері.

Декілька хвилин вона наполохано озиралася довкола в пошуках незнайомця, але він безслідно зник.

Це походило на кадр із фільму жахів. Нервовий смішок мимоволі зірвався з її губ. Яра тремтячими пальцями потягнулася за паском безпеки, і саме тоді її погляд ковзнув на дзеркало заднього виду.

Останнє, що вона запам’ятала – це пара червоних з вертикальними зіницями очей, що наче світилися зсередини.