Глава 7. Кінець був все таки початком..

Мої руки оніміли і телефон із тріском впав на підлогу.

Цього не може бути.

Це просто не можливо.

Це чийсь тупий жарт.

Із абсурдності цієї ситуації, мене заполонила не злість чи страх а… сміх. Я почала реготати мов навіжена, я реготала від думки про те, що Джеймс може бути живий.

Я не знаю що смішило мене більше, думка про те, що вбивця мого брата може бути насправді живим, чи те, що я взагалі подумала про те, що Джеймс живий.

Я своїми очима бачила, як накривали його холодне закривавлене тіло білою простинею, я своїми очами бачила його смерть. Я була його вбивцею. Я відчувала його гарячу кров на своїх холодних тремтячих руках. Він ніяк не може бути живим.

Я нізащо не повірю в це, допоки сама не побачу його на власні очі.

І тут…

Мене осінило.

В секунді, істерична глузливість розчинилася в повітрі, зникла так само раптово як і з’явилася, натомість, з’явився шалений страх. Страх, що пробирав, насичував моє тіло жахом аж до кісточок, а все тіло накрило хвилею палаючої криги, від чого тіло на хвилину, перестало функціонувати. Я забулась про все на світі, здалося, ніби реальність зупинилася і навкруги все завмерло.

Я згадала.

Невже, в той вечір, коли я зустріла Браяна, в той вечір коли я йшла до Ельвіри…. я справді зустрілась з ….живим Джеймсом? Це був не міраж? Це була…. реальність?

Ні, ні, цього не може бути.

Я позадкувала, подалі від телефону, ніби саме він причина усіх моїх проблем. Всі спогади, які мучили мене протягом 3 років, всі ті емоції, голоси, все прокручувалося в голові, все водночас, всі звуки, неприємні моменти, запахи, відчуття, я ніби відчувала все заново тут і зараз. Тіло почало ломити, здалося, ніби я знову тікала від Джеймса, ніби я знову в тому чортовому лісі, в якому й залишився дух мого брата, від чого я звалилася на підлогу. Постать Джеймса з уламком в руках постала переді мною, від чого я повзла назад. Я знову відчувала себе тою беззахисною, слабкою, наляканою дівчинкою, яка кожного дня боялася за своє життя. Образ Джеймса ставав все чіткішим в моїх очах, звуки все голоснішими, я ніби сходила з розуму. Я повзла назад, прикрила голову руками та закрила очі намагаючись захистити себе від навколишнього світу, я боялася, якщо знову відкрию очі, переді мною стоятиме його гидка постать. Голоси в голові не переставали лунати, голос вбивці ставав все чіткішим, гучнішим…. ненависнішим. Я повзла до тих пір, поки спиною не відчула холодну стіну, я ридала, мов скажена, хотіла кричати, кричати так голосно аби весь світ почув мій страх…мою біль. Холодна стіна прокинула в мені спогади того, як я щовечора «ховалась» в холодному кутку сирого, смердючого приміщення. Моє тіло тремтіло, я, ніби налякане кошеня, скрутилася в клубочок, прикриваючи своє тіло руками так сильно, що поволі відчувала пронизливий біль в області шиї та під лопатками.

Я завмерла. Перестала дихати.

Звук сповіщення пролунав вдруге.

Скажена паніка вирувала в середині мого тіла, проте ззовні я сиділа спокійно, в напруженому очікуванні. Я боялась торкнутись телефону, боялась того, що мене очікуватиме, коли я перегляну сповіщення.

Можливо, мені все це здалося? Можливо, це просто міраж? Як того дня?

Надіюсь, це міраж.

Я повільно, не дихаючи, простягла руку до телефону, ніби він вибухне від будь якого мого різкого руху. Я боялась торкатися його, але надія на те, що все це мій маразм, була сильнішою.

Легко торкнувшись смартфону, лише подушечками пальців я застигла. Я боялась рухатися далі. Але крізь страх, зібравши всі сили, я взяла телефон та відкрила сповіщення.

В середині мене, все обірвалось і з мого горла вирвався ріжучий крик, що так довго лунав в моїй душі.

«Ти змінилася, з останньої нашої зустрічі. З того дня, як ти намагалася вбити мене»

Я жбурнула телефон в сторону з усієї сили і кричала. Кричала так голосно як тільки могла. Я намагалася викричати весь страх, всі ті емоції які накопичувалися в мені, допоки не відчула чужі руки. Я відсахнулася, відштовхнувши людину навпроти, але коли зустрілася з знайомими стурбованими очима, я знову заплакала.

Меліса дивилася на мене, зі страхом та подивом, не розуміючи що сталося та побачивши, що я не в змозі все пояснити мовчки обняла.

Я не знаю скільки часу я ридала, проте Меліса була поряд, ніжно обіймаючи та погладжуючи мене по голові час від часу промовляючи короткі «все добре», «я тут», «ти в безпеці». Голос її мене заспокоював, але не слова. Я не в безпеці. І все абсолютно не добре. Все стало тільки гірше. Трішки заспокоївшись я запитала:

—Як ти зайшла?

—Ти залишила двері відчиненими, я почула крик і прибігла до тебе. —вона замовкла, та згодом продовжила.—Аделіно, знаю ти зараз не в найкращому стані щоб щось пояснювати та все ж я спитаю. Що сталося? Ти викинула букет червоних троянд, тепер сидиш уся налякана та заплакана. В твоєму житті явно щось коїться та ти не хочеш розказувати. Можливо, я зможу тобі чимось допомогти чи…підтримати.

Я заперечливо похитала головою.

—Ти не в змозі допомогти мені.

—А раптом зможу?—я засміялася і продовжила заперечувати.

—То може ти все ж таки розкажеш? Нехай, я не зможу тобі допомогти, але хіба тобі не стане легше від того, що ти поділишся трішки своїм болем із кимось? —я глянула їй в очі. В її чарівні, повні турботи й любові голубі очі. Я боюся, побачити страх і огиду в її очах після того, як розкажу їй все.

Я вбивця.

Так, я вбила того, хто забрав життя мого брата.

Але це не міняє того, що я вбивця. Я забрала чуже життя.

Я декілька років тримала все в собі, не розказувала деталей цієї події своїм давнім подругам і не знаю чи варто мені порушувати цю тему зараз, проте… можливо, мені й справді варто розказати про все що сталося хоча б комусь. Меліса помітила довгу мовчанку з мого боку і вже хотіла піднятися з підлоги проте я її перервала.