Частина 6. Навчись довіряти.

«Допоможи мені..»

«Вислухай мене..»

«Побудь зі мною..»

«Мені боляче..»

«Мені страшно..»

 «Це не ті слова яких потрібно цуратися.

Ти не гора і не скала,  не людина, яка не відчуває емоцій.

Ти не всесильна.

Інколи, варто переступати через свої принципи та навчитися говорити те, що відчуваєш, або що хотіла б відчувати.

Тоді й жити стане краще.»

Розплющивши очі і не рухаючись, я розглядала приміщення в якому знаходилась: пудрова стеля із скляною білою люстрою, кремова тумба біля ліжка, чуть далі такого ж кольору шафа та деформоване дзеркало в повний ріст. І головне, запах малини по всій квартирі. Я вдома.

З полегшенням видихнувши, я розслабилась та знову заплющила очі. Не хочу нічого знати, лише хочу щоб мене ніхто не турбував найближчі 24 години. Моє тіло легко тремтіло, проте відчувала я себе досить розслаблено. Сьогодні я проваляюсь в ліжку цілий день і ніхто не завадить мені це зробити. Перевернувшись на бік, я обняла обома руками ковдру та вдихнула запах свіжості. Не зважаючи на те, що моє тіло оточувало приємне тепло, на душі панував холод. Де б я не була, з ким б я не була, як голосно б я не сміялась, холод в середині мене обморожує мені всі нутрощі і найбільше він відчувається, коли я знаходжусь одна. Насправді, це жахливе відчуття. Створюється образ, ніби в середині мене, поруч із серцем, лежить важкий крижаний камінь. Коли я в оточенні, люди, яким я довіряю, випромінюють тепло, від чого лід починає танути. А коли я залишаюсь на одинці із собою, тепло не випромінюється, а крига замерзає з новою силою, стає важчою, пекучішою. Які події б не відбувались у моєму житті, крига ніколи не тане повністю...

В пустій квартирі наповненою тишею пролунав гучний та інтенсивний гуркіт у двері, від чого моє тіло здригнулось, а серце шалено калатало.

Кого несе в такий час?

Хоча…я поняття не маю, яка година.

Я важко піднялася з ліжка дратівливо застогнавши. Біль ще давав про себе знати, тому до дверей я йшла згорбившись тримаючись рукою за живіт. Стукіт не припинявся, це дратувало ще більше, я не хотіла сьогодні нікого бачити, лише один день полежати в тиші та спокої! Підійшовши до вхідних дверей я заглянула в дверний отвір, аби побачити обличчя того, хто посмів мене потурбувати. За дверима стояла Ельвіра.

От блін…

Я закрила очі зморщивши лоба та слухняно відкрила двері, в які одразу залетіла Еля.

—Ти здуріла? Чому не піднімала трубки, я тобі дзвонила з сотню разів! —від її дзвінкого голосу в вухах запищало і я напружилась.

—Вибач, мій телефон виключився і я навіть не пам’ятаю куди саме його поклала.

—І куди ти взагалі вчора пропала?? Ми з Мелісою шукали тебе весь вечір, а коли ти не піднімала трубку ми страшенно переживали!

—Мені стало нудно і Браян відвіз мене додому. —збрехала я. Не хочу аби вона знала правду, вона не дасть мені спокійно жити після цього, а ще буде винити себе, що не пригледіла за мною і з тиждень намагатиметься піклуватись про мене. Мені не потрібна ця увага, хочу щоб мене як найшвидше залишили в спокої.  

—А я думаю чого Браяна більше не було видно. Але чому ти мені не сказала? Я хвилювалась навіть твереза з вечірки пішла. Ти коли небуть бачила мене тверезою після вечірки?

—Ні— відповіла я.

—Ось! І я ні! — ми пішли на кухню і Еля сіла за невеликий столик.

—Ну вибач мене, я не хотіла заважати тобі з твоєю новою пасією.- сказала я з ноткою іронії, ставлячи чайник з водою кипіти.

—Прошу, тільки не нагадуй мені за нього. – сказала подруга і прикрила лице рукою. Я з цікавістю глянула на неї припіднявши брови.

—Розказуй. Які історії спіткали тебе цього разу?

—Це був жах. Я перший раз бачила такого скупого, невпевненого в собі хлопчика. Хоча й мордашка в нього була симпатична, мабуть тільки через це я терпіла його весь вечір.

—Чай, кава?- запитала я, коли чайник вже закипів беручи кружки з верхньої полки.

—Коньяк! Без алкоголю тут спокійно нічого не розкажеш!- усміхнувшись я поставила кружки та дістала два улюблені бокали. Коньяку у мене немає тому я взяла червоне солодке вино. Насправді мені також зараз не завадить капля алкоголю.

Поставивши келихи та вино на стіл, я дістала з тумби коробку шоколадних цукерок, в той час як подруга розказувала про свою невдалу пасію минулого вечора.

—Спочатку все було чудово, ми спілкувались, він замовив нам два коктейлі і здався мені чудовим хлопцем. В нього були надзвичайно гарні карі очі, зовнішність, як з американських серіалів: чорнявий, кароокий, яскраво виражені вилиці, пишні вії, густі брови, ну ідеал! А тілоо,- подруга протягнула останнє слово з закритими очима та легенькою замріяною усмішкою,- він був справді солодким хлопчиком. Але після третього бокалу мартіні він почав показувати свою натуру. Розказував мені про свою «ідеальну» колишню  та так описував її, що я сама встигла закохатись в неї та почати сумувати!- я мимовільно усміхнулась.