Частина 4. Знайди причину своєї проблеми.

Глава 4

"Не носи з собою лишній багаж, він лише заважатиме тобі, рухатись далі.

Навчись викидати те, що тобі більше не потрібне.

Це стосується і спогадів."

Знову цей сон.

Я проснулась серед ночі важко хапаючи повітря вся промокла від холодного поту.  Моє тіло тремтіло, а серце не спокійно гупало у грудях пульсуючи в скронях. Я важко зітхнула закотивши очі та лягла назад у ліжко намагаючись дихати повільніше та глибше. Ще хвилину я дивилась в стелю, ні про що не думаючи; на дворі ще царює ніч, десь вдалині виють голодні собаки, а в моїй квартирі глуха тиша. Я глянула в смартфон, що стояв на тумбі біля ліжка, на екрані висвітлилось:

«4.35. 18 лютого. 2024 року.» 

Мені потрібно бути на парах через чотири з половиною години. Я поставила смартфон назад на тумбу, та повернулась на бік, підставивши руку під щоку. Мені знову снився день смерті брата. З того часу, кошмари мене так і не покидали. Я намагалась заснути, але як тільки мої очі закривались, я бачила мертве тіло Адріана.  Пройшло вже три роки, а я так і не можу відпустити його. Перед моїми очима досі миготять його очі, а в голові час від часу, лунають його останні слова.

Мама не сердилась на мене. Коли вона побачила мене, вона міцно обняла та гірко заплакала. Випитувала, що зі мною сталось, де я була. А після запитання, де Адріан, я більше не могла глянути їй в очі. Я просто мовчала. Мовчала до тих пір, поки з карети швидкої допомоги не винесли його тіло. Мама не звинувачувала мене. Не кричала. Не злилась. Вона просто плакала тримаючи мертву руку брата біля свого серця. А я, повільно задихалася. Після похорону, мама не виходила з кімнати декілька тижнів. Коли я заходила в її кімнату, щоб принести поїсти, вона з щирою усмішкою дивилась на мене і питала:

«Сонечко, ти вже прийшла додому? Адріана з тобою немає? Чи він затримується в школі?»

Коли вона запитала мене про це вперше. В мені все обірвалося. Мене переповнював гнів, скорбота, жалість, огида.

Огида до себе..

Тримаючи в руках тацю з курячим супом, мої руки затрусились і все з гучним гуркотом полетіло вниз. Мама й не глянула на це. Вона продовжувала сидіти на ліжку і невимушено розглядати стіни кімнати... в якій колись жив Адріан. Смерть батька, була для неї сильним ударом, але вона намагалась триматись заради двох, ще не зовсім дорослих дітей. Але моє зникнення та Адріанова смерть повністю розбили її. Вина не покидала мене, тримає й досі. Мамі не ставало краще. Коли я, зі сльозами на очах, казала їй, що Адріан більше не повернеться, мама не вірила, кричала, ридала, а я нічого не могла зробити. Жити було нестерпно.

Джеймс, навіть після смерті добився свого.

Я спілкувалася з психологами, пила ліки. Але нічого не допомагало. В моїй голові, в моєму серці, досі ці спогади. А з часом, я просто навчилась ховати свій смуток за маскою. Коли я закінчила школу, мама поїхала жити до бабусі, а я була змушена покинути все, що колись так сильно любила. Тепер, вже 3 рік я навчаюсь в Флоридському технологічному інституті міста Мельбурн в США. Поступила на спеціальність астрономії та астрофізики.

Все таки, я пішла по стопах батька.

Я повністю змінила своє оточення, обірвала всі свої зв’язки з тими, хто знає мене з минулого. В той час містом ходили чутки про мене та Адріана. Люди боялись спілкуватись зі мною і до кінця навчального року, я ходила в школу, як примара. Оточуючі реагували на мене по-різному: хтось обговорював за спиною, хтось жалів, хтось боявся і обходив мене з іншої сторони, а хтось пускав про мене чутки. Лише Кароліна та Вероніка були на моєму боці. Дякуючи їм, я ще мала сили рухатись далі і на щастя, вони не розпитували мене про деталі тієї події. Через те, що вони продовжували спілкуватись зі мною, дівчата також попадали під приціл обговорення. Тому після випуску, я повинна була зупинити спілкування і з ними. Так буде краще для них.

В новому місті-нове життя.

Ніхто не знає, якою була колишня Аделіна і ніхто не знає, яким було моє минуле.

Заснути мені так і не вдалося. Чотири з половиною години я просто лежала в теплому ліжку, а в голові крутилися різні думки. Мене, також, ніяк не покидали думки про батька. Слова Джеймса сильно зачепили мене і я ніяк не могла перестати думати про це. В мами я не запитувала нічого, та й…вона б мені нічого й не сказала. А сама дізнаватись боюсь.

Я боюсь що ця чутка, може виявитись правдою.

Я не хочу в це вірити, не хочу знати правди і не хочу думати про це. Але кожного разу, коли розмова заходить про батька, я думаю про ту аварію.  Якщо задуматись, в той день справді була авіакатастрофа, всі телепередачі гуділи тільки про неї, загинуло дуже багато людей і серед них-був мій батько. Але чому тоді Джеймс вирішив, що мій батько винний у аварії з Ліамом?

Все це максимально дивно та підозріло. Але копатись у цьому глибше я бажання не маю.

Хоча глибоко всередині, поряд з тривожністю, я відчуваю цікавість.

Глибоко вдихнувши та важко видихнувши я знову глянула на годинник.

6.35.

Пора вставати.

Я піднялась з ліжка, взула свої блакитні хатні капці та пішла в ванну.