Частина 3. Я щасливий, що ти жива.

Глава 3

«Щоразу, коли ти думаєш що вже кінець і щастя близько,

доля вважає інакше»

Стоп.

—Ти справді думала що так легко втечеш від мене? —мої очі наповнились жахом. Я стала на місці, як вкопана. Серце, розум кричали: «Біжи…» «Тікай…», але тіло ніби паралізувало. В одну мить, вся моя надія розбилась на дрібні кусочки, як той кришталь. Тримаючи в руках уламок, я ще сильніше стиснула його, прорізаючи шкіру. Від болю, моє тіло, ніби прокинулось. Я повільно закрокувала назад, пришвидшуючись, а згодом перегодячи на біг. Стопи шалено горіли від болю, ноги вже не мали сили бігти далі, проте бажання жити—сильніше.

—Цією дорогою вже давно ніхто не їздить. Куди ти втечеш? В ліс? Я тебе і там знайду. Я знайду тебе всюди. Де б ти не була.—він повільно йшов ззаду, спостерігаючи, як тікає його здобич. Я не хотіла тратити сили на слова, я мовчки бігла, зосередившись на втечі. Поки я біжу, поки я на волі, в мене є шанс на життя.

Він сміявся.

Його сміх відбивався відлунням в пустому лісі, від чого тіло дрижало. По щоках текли сльози, але я не плакала. Вони просто жалісливо котились моїми щоками та капали з підборіддя. Моя надія гасла, але я продовжувала бігти. Хлопець повільно йшов ззаду, не намагаючись мене наздогнати. Він був не надто далеко, а я бігла не настільки швидко, щоб втекти. Але я продовжувала старанно перебирати ногами по оббитому, старому асфальті.

—Аделіно, твоїй наполегливості можна тільки позаздрити. Куди ти біжиш? Прибережи свої ноги, можливо наступного разу тобі вдасться втекти. А хоча, не думаю що ти зможеш бодай поворушитись будучи прикованою ланцюгами. —він нагло насміхався з мене.

Глузував.

В його словах є доля правди. Я й справді не втечу від нього таким темпом. Моє тіло вже не в силі бігти, як сильно воно б не бажало. Все тіло пекло, терпло від болю, ноги ледве-ледве волочили мене. Але якщо я зупинюсь, я більше ніколи не зможу звільнитись. Вночі в лісі страшенно холодно. А на мені лише стара чорна футболка та спортивні штани, які привіз мені Джеймс.  Холод пробирав мене до кісток, а коли вітер дув в обличчя, мене жахливо трусило. Я втомлена, але я не зупинюсь. Краще я помру тут, від перевтоми, холоду та болю, аніж від його страшних лап, в тій проклятій коморі з червоними трояндами.

Джеймс час від часу щось говорив, насміхався з мене і просто повільно йшов ззаду. Він чекав, поки його здобич не звалиться від втоми, а тоді він візьме мене готовою. Він досить розумний. Якщо він почне забирати мене зараз, я буду битися, захищатися, йому це не вигідно. В моїх руках, досі уламок. Бігти далі, немає сил. Потрібно нападати першою.

Мої ноги зачепились одна за одну і я впала на коліна, здираючи шкіру.

—Ну що, це все на що тебе вистачило? —він  заплескав у долоні. —Ти трималась достойно, Аделіно. Молодець. Погрались і досить.

Він повільно підходив до мене, а я мовчала зціпивши зуби та зжимаючи в руках уламок. Як тільки він підійде ближче, я зроблю все, аби тільки він більше не заговорив.

Я затамувала подих, зіниці на моїх очах розширились, а здивуванню не було меж. Я не вірила тому, що зараз чую.

Це…двигун?

Це справді двигун машини?

Я благала Бога, аби тільки це не був мій маразм від перевтоми. Прошу, нехай мені це не здається, нехай це справді буде машина. Звук лунав все ближче. В середині мене, черговий раз зажеврів вогник надії. Я зібравшись з силами голосно закричала:

—ДОПОМОЖІТЬ! РЯТУЙТЕ!

Я зібрала всі свої сили і побігла. Бігла так швидко, як дозволяло моє тіло. Ззаду лунав біг Джеймса, але коли сяйво фар світило мені в очі, я розуміла. Навіть якщо Джеймс наздожене мене, шанс на порятунок буде вищим. Я знову, мов навіжена, махала руками, кричала в весь голос і усміхалась..

Усміхалась, крізь біль та сльози.

Джеймс наздогнав мене, схопив за волосся тягнучи в хащі лісу і закриваючи рот руками. Уламок, що був в моїх руках голосно дзенькнув впавши на асфальт. Я продовжувала вищати, кричати незрозумілі слова, аби тільки мене було почуто. Я відбивалась, кусала Джеймсові руки, била його всюди, куди могла попасти, але видертись так і не змогла.

—Адель!

Почувся голос здалеку.

—Допоможіть! —крикнула я зриваючи горло.—Прошу, допоможіть!

Точно!

Я підняла праву ногу, зігнувши в коліні і з усієї сили прицілилась хлопцеві в пах. Джеймс заскулив.

—Ах ти сука.

Відштовхнувши його в сторону, я вибігла на дорогу. Машина зупинилась в пару метрах від мене, а на зустріч бігла знайома постать..... В мить, весь біль зник, а з душі вирвався протяжний ріжучий крик.

—Адріане!

Я бігла зібравши останні сили і кинулась в обійми брата. Невже це не сон… невже я насправді чую його тепло, запах.  Я плакала мов дитя, стискаючи в обіймах тіло брата. Я боялась відпустити його, боялась що він зараз розвіється, ніби сон. Я боялась, що все це міраж, не правда. Я зжимала в руках його футболку та гірко плакала здираючи горло. Від сліз та рани  голова розколювалась, боліла, але сльози не переставали литись з моїх очей. Я втомилась від усього, втомилась від сліз, страху, болю, я бажаю лише заснути і забути про все що було, як про кошмар.