Частина 2. Невже, це кінець?

Глава 2

« Ці троянди, для мене, ніби ніж.

Кожного разу коли бачу їх, коли чую їх запах,

ніж, який застряг у мене в серці, встромляється ще глибше»

Я прокинулась від жахливого холоду і болю в голові, не розуміючи де я знаходжусь. Біль в голові тиснув тім’яну область, пульсував у скронях, і віддавав у все тіло, ніби мене ламали на тисячу дрібних кусочків. Відкривши очі, мене повністю поглинала пітьма і я не розуміла що відбувається.  З вчорашнього вечора зникли будь-які спогади, як би я не намагалась щось згадати, але чим більше я думала, тим сильнішу біль я відчувала. ,Голова боліла так сильно, що я мало не плакала від болю. Руками, я обхопила місце, яке кипіло від пекучого болю, щоб хоча б трохи його втамувати, але торкнувшись, я зашипіла. Моє волосся було мокре, а рідина на подушечках пальців віддавала теплом. Я нічого не бачила, в очах досі було чорно, тому я повільно піднесла руку до обличчя. В ніс одразу вдарив солодкуватий металевий запах. Невже це кров?

Чому на мені кров?

Страх з новою силою заполонив моє тіло, а велика кількість запитань без відповіді заполонили мої думки.  Кожен мій рух, супроводжувався дзеньканням, що гучно відлунювався в просторі. Кожна моя спроба піднятись, закінчувалась падінням, а біль ставав тільки сильнішим. Тепер, я відчувала, як гаряча кров повільно стікала по шкірі на шию та вуха.  Моє тіло дрижало, кінцівки затерпли, власне тіло, не слухало мене. Серце важко гупало в середині так сильно, що здавалось, ніби я чула його ззовні, а дихати стало так важко, що я жадно хапала повітря. Я намагалась зосередитись,  контролювати себе, але моє тіло абсолютно ігнорувало мій розум. Я хотіла кричати, але задумувалась, чи почує мене хто небуть? Я нічого не бачу, моє тіло, ніби кришталеве, ось-ось розіб’ється на тисячу дрібних уламків, можливо, це просто кошмар? Сонний параліч? Але біль та запах крові занадто різкі, для того щоб бути сном.

Це все наяву, але як я тут опинилась?

Раптом, моя голова закрутилась, біль в голові перестав так сильно пульсувати і всі зовнішні  звуки перестали бути такими гучними, моє тіло, повністю перестало слухати мене і я важко гепнула на холодну підлогу, вже зовсім нічого не відчуваючи..

                                                                       ***

 Прошу, нехай це буде сном..

 Я боялась відкривати очі…боялась знову побачити те, що було у «сні». Моє тіло відчувало холод, кінцівки обмерзли, а запах сирості та крові віяв у повітрі, але я боялась побачити все на власні очі. Я не хотіла вірити, що зараз знаходжусь не в страшному сні, а в реальності. Раптом, в жахливій тиші з’явились якісь звуки. Я перелякано відкрила очі і боялась поворухнутись. Схоже, хтось йде.

Весь простір захопив звук чужих чобіт, який стукав в унісон з моїм серцем. Вони такі гучні, що в вухах знову починає дзеньчати, а біль в голові нагадував про себе. Торкнувшись місця, де раніше відчувала кров, я на дотик відчула марлеву пов’язку. Хтось обмотав мою рану пов’язкою, але… звідки з’явилась ця рана? Я намагалась згадати хоч щось проте все марно, мій мозок ніби відключився.  Я хотіла піднятись, але мені знову щось не дало це зробити.  Обернувшись я побачила важкий грубий ланцюг що з одного кінця  прикріплений до металевого поручня, а з іншого…до моїх ніг. Мене охоплює паніка, серце шалено б’ється, а повітря не вистачає. Я намагаюсь вирватись, але все марно.

Що мені робити?

Сльози починають литись по моїх щоках від безвиході. Я не знаю як мені звідси вибратись. Спочатку мені треба зосередитись. Від паніки нічого корисного, я мушу знайти звідси вихід. Заспокоївшись, я оглянула кімнату. Кімната була ніби з якогось покинутого будинку: бетонова підлога, сірі оббиті стіни, з який місцями виглядали кубики цегли, з лівого боку від мене великі старі вікна, які були забиті широкими дошками. Єдиним освітленням в цьому приміщенні були щілини між дошками, які пропускали сонячне світло.  Збоку стояла заіржавіла раковина, а біля неї старе іржаве відро. В самому кутку кімнати, на дерев’яному кріслі, стояла пластмасова ваза… ваза з червоними трояндами.

Стало моторошно.  

Ці троянди наводили якогось незрозумілого жаху і я тільки помітила те, як сильно в сирому приміщенні розвіювався запах троянд. Мабуть вони довго тут лежать, так як більшість троянд вже не такі червоні як мають бути, а деякі обпали на підлогу. В усій цій сірій темній кімнаті мали відмінність двері. Важкі, металеві двері. Вони виглядали новими, ніби недавно поставлені, на них не було ані краплі ржавчини. А сам метал ніби виблискував, коли на нього попадали тонкі промінчики сонця.

Знову…. знову цей звук. За дверима, відлунням чулась чиясь ходьба, яка звучала все ближче, все голосніше. Я затихла. Завмерла. Боялась навіть ворухнутись. Я прислухалась до звуку, тихо сидячи на своєму місці, в той час як в середині мене все панікувало, кричало, намагалось втекти чи заховатись. Звук припинився.

Хтось відкриває двері.  В грудях щось неприємно пощипує …. Вхідні двері відчинились і за ними зайшов….. Що?

Марсель?

Я дивилась на хлопця з очами повними не розуміння.

Чому?

Як?

Мої руки дрижали і я мала надію, що це все тупий жарт.