Частина 1. Передісторія.

«Життя, немов кришталь.

Сьогодні—яскраво виблискує на сонці, пускаючи сонячних зайчиків, 

а завтра—прорізає твою шкіру до крові, своїми уламками.»

~ Березень 2020 року. ~

—Мамо! —гукнула я, закриваючи двері нашого будинку на ходу знімаючи білі кросівки.

—Так доню?

Чую приємний запах з кухні і одразу біжу туди. Дорогою, зазирнула в велике дзеркало, що стоїть при вході і поправила світле волосся. Сьогодні на дворі сильний вітер, то ж я прийшла додому з скуйовдженим волоссям.

В будинку неймовірно смачно пахне. Схоже, мама знову готує свої фірмові пончики. Щоразу, коли Елеонора готує смаколики, в будинку віє запах цукрової пудри та темного шоколаду. Ще з дитинства пам'ятаю цей запах в бабусиному домі, а тепер, він гуляє і в нас. Я підбігла до мами та легенько поцілувала її в щоку, тягнучи руку до таці з пончиками. Вона ніжно посміхнулась мені, продовжуючи смажити.  Її каштанове волосся акуратно зібране в хвостик, тому чудово видно ямочки на щоках щоразу,  коли вона усміхається, а темна родимка над губою, робить її ще більш особливою.

—Ти готуєш пончики? Пахне неймовірно, навчи і мене так готувати.

—Обов’язково сонечко. Ти сьогодні така щаслива, розказуй що в тебе нового? —моя усмішка повільно сповзла з обличчя. Я сіла за кухонний стіл, що стояв не далеко від газової плити, поставила на нього надкушений пончик і обтрусила руки від солодкої пудри. Мама обернулась та глянула на мене своїми карими очима, в яких ховались цікавість і занепокоєння. Я прижала губи, не знаючи як розпочати цю розмову. 

—Мамо, пам’ятаєш я тобі розказувала про нового хлопця в нашому класі?

—Пам’ятаю. — Елеонора м’яко усміхнулась та продовжила смажити. 

—Так от, він запросив мене у кіно сьогодні ввечері.— мама з подивом глянула на мене своїми кавовими очима та широко усміхнулась. 

—Справді? Це супер! —досмаживши пончики мама витерла руки об синій фартух, обсипаний білою пудрою та поставила повну тацю на стіл. Я взяла пончик, який раніше надкусила та продовжила ним насолоджуватися. Шоколад в середині розтопився, а горіховий присмак ще більше доповнював цю смакову гаму. Тісто м'яке та ніжне, ще трішки тепле, від чого смак стає ще більш насиченим. Кожного разу, я їм ці пончики ніби вперше і щоразу, закриваю очі від насолоди. Я не дуже сильно полюбляю солодке, але мамина випічка- це однозначно шедевр. Ще змалечку ми з братом сварились за бабусині пончики, тепер боротьба, за пончики Елеонори. 

—Аделіно,— мама сіла біля мене за стіл, легенько усміхнулась та ледь помітно примружила очі,— цей хлопець тобі дуже подобається? 

—Ну маам. —я сором’язливо усміхнулась, заклавши пасмо волосся за вухо, в той час як Елеонора голосно засміялась, погладжуючи мене рукою по спині. Декілька секунд ми просто усміхались, думаючи про своє. Раптом, мама сказала:

— Я знаю, він тобі подобається і ти чекала цього кроку від нього…—я закотила очі, жуючи смаколик. — але Аделіно, будь з ним обережна. Чекатиму вдома не пізніше дванадцятої ночі. Інакше я буду викликати поліцію про пропажу молодої дівчини.

Мама усміхнулась, але налаштована вона серйозно. Вона завжди переживає коли я йду гуляти з людьми, яких вона мало знає. І в принципі її можна зрозуміти, наше місто досить часто зустрічає різних маніяків, вбивць, педофілів і іншої різної «нечисті». Але я доросла свідома дівчина і прекрасно знаю, як діяти в небезпечних ситуаціях. Мама з дитинства вчила мене, як потрібно реагувати на не знайомих людей і як правильно розпізнати «погану» людину. Правда, це не завжди допомагає, ніколи не вгадаєш кому варто довіряти, а кому ні. Але, Марселю я довіряю.

Кивнувши, погоджуючись з маминими умовами я пішла до себе в кімнату. В мене досить простора світла кімната, білі меблі, пудрові стіни на яких висять мої фотографії та фотографії з моєю сім’єю, а на поличках стоять підручники, квіти та різні дрібнички. Зайшовши у свою кімнату я стрибнула на велике м’яке ліжко і думала про майбутню зустріч.

Що мені одягти?

Про що ми будемо говорити?

Я страшенно переживаю, але все одно дуже щаслива. Я довго чекала цієї миті, тому думаю все пройде чудово. Все повинно пройти чудово.

Я закохалась в Марселя з першої ж секунди нашої зустрічі. Він прийшов в наш випускний клас посеред року,  коли ніхто не очікував на нового однокласника, але коли він зайшов в клас, я забулась як дихати. Він надзвичайно вродливий, милий, добрий, ніби з казки. В день коли він прийшов до нас, на ньому була наша шкільна форма, яка йому дуже личила, але на школяра він не схожий. Він явно виглядає старше свого віку і це робить його ще більш особливим. Але найголовнішою ізюминкою, є його очі. Вночі, в його очах можна побачити зорі, а то й цілу галактику, а на сонці вони виблискують, ніби маленькі сапфіри і це по справжньому зачаровує. Форма його очей нагадує витончений мигдаль, обрамлений густими і м'якими віями. А густі темні брови зі зламом, робить його погляд хижим та владним. Темне коротке волосся, з двома вибритими смужками на скронях, пастельні тонкі губи та маленька темна родинка на носі.  Коли він усміхається, його губи заокруглюються в кутиках, нагадуючи мордочку котика. Він стрункий, не надто спортивний і високий. В нашій школі він одразу став популярним, багато дівчат бігали за ним намагаючись сподобатись, але чомусь з першого ж дня хлопчина звертав увагу тільки на мене. Того дня подруги не було в школі, тому він сів поруч. Спочатку ми тихо сиділи, не знаючи як розпочати розмову, але згодом, він перший розпочав знайомство. Протягом дня викладачі декілька разів погрожували нам, що виженуть із аудиторії за порушення дисципліни, проте це хвилювало мене не так сильно, як нова особистість в нашому класі. З часом ми почали спілкуватись ближче. І чим довше ми спілкувались, тим більше мене цікавила думка: