Троянди дарують після зради

– Ким би ти хотіла бути? - запитав він, тримаючи в руці келих із червоним вином.

– Ромашкою! - відповіла вона не замислюючись. Поправивши неслухняне пасмо волосся, з викликом подивилась йому в очі. На нього ще ніхто так не дивився. Ніколи. Жінки фліртували, соромились, боялись або ж відкрито демонстрували бажання. Вони оцінювали його взуття, годинник, сміялись з недоречних жартів, намагались вразити глибоким декольте. Йому подобалось, коли погляди інших чоловіків в ресторані із заздрістю супроводжували його супутницю, яка в цю мить підводилась зі стільця "Тільки на хвилинку - носика припудрити!".

Вона ж була іншою. Скромна біла сукня на тонких бретельках дозволяла милуватись граційним вигином шиї, ключицями, що злегка випирали, й камінчиком фіаніту на тонкій волосіні, що причаївся краплиною роси на її шкірі. Зібране в необережний пучок волосся, здавалось, ось-ось впаде янтарною лавиною на її тендітні плечі, приховуючи їх вразливість від навколишнього світу. Ніжний румʼянець, довгі вії, високо підведені брови. Вона була створена не для цього місця, не для пихатих людей, не для строгих ліній чорних костюмів та масивних золотих прикрас.

І це розумів не лише він. В той час, як інші жінки зверхньо дивились на його супутницю, чоловіки не могли відірвати від неї погляду. Не було в їх очах ні хтивості, ні брудних бажань - лишень сум за чимось світлим та хорошим. Немов бачили в ній спогад своєї молодості, перше парубоцькеи кохання та кирпате дівчисько в квітковій сукні, яке дарувало палкий поцілунок у червону від сорому щоку. Й аромат яблук. Він не знав чому, проте йому здавалось, що вона обовʼязково повинна пахнути яблуками. Червоними яблуками після дощу.

Немов присоромивши себе за миттєву слабкість, він зробив черговий ковток і з сарказмом повторив її відповідь:

– Ромашкою? Що за дурниці!

– Ти рахуєш ромашки дурницею? Чому? - щиро здивувалась вона.

– Взагалі-то я запитував про інше, але якщо вже ти наполягаєш... Чому не трояндою?

– Тому, що троянди дарують після зради, - без тіні посмішки відповіла вона. – А я не хочу бути чиїмось визнанням хвилинної слабкості.

– Але це ж цілковита нісенітниця! - обурився він. – Хочеш сказати, що всі троянди у світі були подаровані після зрад? Які ж саме - білі, червоні, жовті?

– Колір цих троянд не має значення. Лишень особливий прихований відтінок - його тільки жінка може помітити.

– Та годі тобі. Будь тією трояндою, яку дарують, коли зізнаються в коханні!

Вона якось по особливому сумно подивилась на нього та відповіла:

– Не можу. Я вже вирішила бути ромашкою.

Він голосно гримнув пустим келихом до столу та покликав офіціанта. Поміркувавши хвилину, запитав:

– Добре, це твій вибір. Але поясни, чому саме ця квітка.

Посміхнувшись, вона почала говорити - швидко та мелодійно, малюючи вказівним пальцем на скатертині невидиму картину:

– Тому, що ромашки вільні і належать усьому світу одночасно. Й небу, й птахам, й безмежному зеленому полю. Їх ніхто не рватиме аби поставити в дорогу кришталеву вазу. Їх не принесуть у дорогому пакунку на свято, де люди брешуть один одному про свої почуття та наміри. Їх не саджатимуть за високою бетонною загорожею, аби вберегти від поглядів звичайних перехожих.

– Отже, вони нікому не потрібні, - усміхнувся він, впевнений у власній перевазі.

– Вони потрібні тим, хто кохає по-справжньому. Лише така людина може зупинитись на узбіччі й, не звертаючи увагу на пекуче сонце та сухі хащі, пройти з десяток метрів, аби зібрати для своєї коханої оберемок ромашок. Тільки така людина знає їх справжню вартість та унікальність.

– Нехай так. Але якщо ти перетворишся на ромашку й подібна історія трапиться з тобою - наступного ранку ти помреш. Польові квіти не люблять хлоровану воду великого міста.

– Ні, ти не правий. Я перетворюсь на спогад одного щасливого дня з життя незнайомки. А це набагато довше, ніж може прожити найдорожча у світі троянда.

Над столом зависла глибока тиша. Він продовжував спостерігати за танком її руки і йому безмежно хотілось доторкнутись до неї губами. Відчути яблучний аромат та смак, насолодитись неправильністю та абсурдністю її стверджень, підкорити своїй волі. Чи зміг би він її покохати? Однозначно так. Зміг би провести з нею залишок свого життя? Напевно, ні.

Раніше для нього ці питання не мали значення, але сьогоднішній вечір занурив його в тенета меланхолії. Глибоко в душі він розумів, що ніколи не зможе дати їй те, чого вона прагне. Не зможе зробити її щасливою. Але бажання володіти чимось чистим та унікальним, геть приглушували докори совісті, яка давно втратила право голосу. "Яка різниця - стане вона в наступному житті спогадом найкращого дня однієї незнайомки, чи в цьому - спогадом кількох моїх незабутніх ночей? Не ромашці ж обирати, хто її зірве!" - майнула в голові думка.

Коли вони вийшли на вулицю, йшов дощ. Яскраві вогні нічного міста, розмиті мільйоном холодних краплин, виблискували на мокрих стінах зазвичай сірих будинків, на тротуарі, у темних вікнах квартир. Обійнявши її за плечі, він сказав:

– Зачекай, я таксі викличу. Тобі холодно?

Повернувшись до нього обличчям, вона подивилась йому в очі й тихо мовила:

– Я піду...

Зробивши крок назад, вийшла з-під укриття й, коли перші краплини торкнулись її оголеної шкіри, продовжила:

– Сьогодні подумки ти вже подарував мені букет тих особливих троянд. З відтінком.

Він непорушно й безсило стояв, спостерігаючи, як вітер його егоїзму та самовпевненості тендітною пелюсткою відносить геть її білу сукню. Ще мить й вона зникне назавжди, розтанувши забутим сном в нічному повітрі дощового міста. Він сумнівався не більше секунди. Зірвавшись з місця, побіг за нею, вигукуючи:

– Я не люблю троянди! Чуєш? Я ніколи їх тобі не подарую!

В цю мить йому було байдуже, що думають випадкові перехожі, чи зустріне він знайомих, чи хтось глузуватиме. До біса все! Він боявся лиш одного - що не встигне наздогнати її, що запізнився, що назавжди залишиться самотньо стояти на порозі дорогого ресторану в оточенні чужих йому людей.