Троянда темного склепу

Тіні фамільного склепу надійно ховали жінку від світу. Тут, під високим кам'яним склепінням, царювала густа, майже відчутна на дотик напівтемрява. Вона разюче контрастувала з липкою, задушливою спекою, що панувала на вулиці, і дарувала благословенну прохолоду — єдиний можливий відпочинок у цьому місці вічного спокою.

Елегантна пані в чорному сиділа на білій мармуровій лавці, яка здавалася крижаною навіть у розпал літа. Ритмічно, у такт власним думкам, вона обмахувалася чорним мереживним опахалом. Легкий рух повітря ледь турбував важку чорну вуаль, що приховувала її обличчя. Чорний шовк сукні ідеально облягав струнку, витончену фігуру, не дозволяючи жодній складці порушити бездоганність силуету. Лише сріблясті пасма на темному волоссі, укладеному в сувору зачіску, та ідеально біла нитка перлового намиста на шиї розривали цю траурну монохромність.

Гостя здавалася частиною цього склепу — прекрасною мармуровою статуєю, яка випадково ожила.

За залізною огорожею цвинтаря, сховавшись у затінку старих в'язів, терпляче чекав кучер, тримаючи віжки притихлих від спеки коней. А тут, ближче, прямо за масивними дверима склепу, завмер слуга. Він стояв мовчазно та шанобливо, не сміючи порушити приватність своєї господині, поки вона віддавала шану померлим родичам.

Владний погляд повільно блукав простором, фокусуючись то на холодних обрисах усипальниці, то знову повертаючись до власних думок. Склеп був просторим, збудованим на віки — велична архітектура підкреслювала статус їхнього роду. Високо під стелею темніли вузькі вікна-бійниці. Вони дозволяли тонким, майже прозорим променям полудневого сонця зазирати всередину, але надійно захищали спокій від будь-яких зазіхань — жоден грабіжник не зміг би пролізти крізь ці кам'яні щілини. Коли очі пані нарешті звикли до напівтемряви, світла виявилося цілком достатньо, тож вона жестом наказала слузі не запалювати свічок. Мерехтливий вогонь і дешевий запах воску лише заважали б її величній самотності.

Думки мимохіть повернулися до недавнього минулого. Ах, вона ж щойно з потяга... Три місяці на морському узбережжі, де відомі лікарі намагалися зцілити її бідолашні, розхитані нерви! Там, біля води, панувала благословенна прохолода, морський бриз та розкішні променади. Як же там було добре, як шляхетно! Зовсім не те, що ця нинішня пустельна, задушлива посушливість рідного краю, яка так псувала шкіру та настрій.

Пані звела очі й подивилася вперед. Перед нею в ряд височіли кілька гробниць із білого мармуру. Тут спочивав її покійний чоловік, його поважні батьки та інші родичі... А трохи осторонь, виблискуючи занадто новим, білим мармуром, стояла остання гробниця. Ця окраса склепу належала Мартіні — юній дочці шанованої пані.

Жінка ледь помітно зітхнула, і це зітхання було радше роздратованим, ніж тужливим. Мартіна пішла з життя так невчасно, так егоїстично зруйнувавши всі плани матері на її вигідне заміжжя та блискучий сезон у вищому світі! Цей похорон, цей тривалий траур, який змусив пані носити важкий чорний шовк у таку спеку... Мартіна завжди вміла привернути до себе надмірну увагу, і навіть тепер, лежачи під цим мармуром, вона примудрялася забирати на себе всі розмови у місті, зовсім затьмарюючи страждання її матері!

Піднявши очі до високого склепіння, пані помітила, як у найтемніших кутках, між кам'яними завитками, павуки невтомно плели свою сріблясту павутину. Тонкі нитки ловили куці промені світла, що пробивалися крізь бійниці. Жінка іронічно, майже презирливо посміхнулася під вуаллю: треба ж, навіть у такому місці, де все мало належати смерті, вирує якесь своє, нікчемне життя. Її погляд знову ковзнув до гробниці Мартіни.

«Ах, Мартіна...» — подумки промовила вона, і в цьому внутрішньому монолозі не було ні грама материнського жалю, лише глибоке, застаріле роздратування.

Це ж треба було мати стільки впертості, щоб довести себе до такого жалюгідного стану. І через кого? Через того злиденного хлопака! Ну абсолютно ж не пара він їй був, жодного майбутнього, жодного зиску для родини. Якби донька хоч на хвилину увімкнула розум, а не піддавалася безглуздим підлітковим емоціям, вона б і сама це чудово зрозуміла.
Але ні, Мартіна вирішила влаштувати сцену довжиною в життя. Зачинитися у спальні, забарикадуватися від усього світу, наказати завісити всі вікна щільними шторами й просто лежати в ліжку тиждень за тижнем... Лежати, відмовляючись від їжі та найкращих лікарів, поки остаточно не розхворілася й не померла. Пані подумки зневажливо пирхнула. Ну це ж чистий каприз! Егоїстична, дурна витівка розпещеного дівчиська.

І кому від цього стало легше? Хлопець, небось, уже й думати про неї забув, а от їй, матері, тепер доводиться терпіти співчутливі погляди всього вищого світу й псувати колір обличчя цією траурною чорнотою.

Тяжко, з демонстративним сумом зітхнувши, пані вирішила відволіктися від неприємних думок і натомість розважити свій погляд естетикою порядку та суворої розкоші, яка панувала навколо. Зрештою, цей склеп коштував цілих статків, і його бездоганний вигляд мав приносити задоволення.

Її витончений погляд зачепився за кущ, що ріс у висіченій із мармуру тумбі прямо біля могильної плити доньки. Це були троянди. Неймовірні, криваво-червоні, пишні троянди з насиченими, блискучими пелюстками, на яких, здавалося, ще тремтіли краплі ранкової роси. Вони виглядали настільки живими й розкішними в цій кам'яній пустці, що пані мимохідь замилувалася. «Що не кажіть, а доглядають тут на совість», — відзначила вона про себе.

У цю мить жінка відчула раптовий, великодушний порив — один із тих, які дозволяють багатим людям почуватися справжніми благодійниками в очах простолюду. Навіть у похмурому склепі вона залишалася щедрою покровителькою. Пані злегка повернула голову в бік дверей і ледь чутно, але владно покликала слугу. Коли той миттєво й шанобливо схилився перед нею, вона сухо наказала:

— Знайди прислужника, який доглядає цю частину цвинтаря, і приведи його сюди. Я бажаю особисто нагородити його за таку старанність.