РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Істинне знання – це знання причин.

Переможців не судять. З точки зору слабких і тих, що залишилися у програші це егоїстично та горделиво. Тільки вони не знають, що ті, самі собі найстрогіші критики та найбезжальніші судді. Тому, власне, вони і стають переможцями.

Ми стояли на краю гострої скелі. Я. Всеволод. Деніз. Наші похмурі погляди були спрямовані одне на одного. Над головами темно сірим покривалом висіло грізне роздратоване небо. Здавалося ще мить і воно обрушиться на нас наче злий собака. Холодний різкий вітер гарчав лижучи шкіру, що вкрилася сирітками.

-         Пора закінчувати. – голос Всеволода затанцював навколо мене.

Я повернулася до Деніза. Його печальний погляд чомусь зовсім не торкався мого серця. Моя рука ніби за наказом піднялася і з силою штовхнула його. Повільно, не видаючи жодного звуку він полетів униз. В ту мить каміння під моїми ногами почало сунутися та не втримавши рівноваги я також почала падати.

-         Ні!!! – закричав Всеволод стрибаючи услід за мною.

Я прокинулася від різкого поштовху. Ніби мене сильно підкинуло. Емоції від падіння не відпускали ще кілька секунд. Розплющивши очі побачила, що лежу на плечі Острозького в тіні якого дерева. Сонце уже піднялося високо над горизонтом і своїми полудневими зубами вгризлося мені у ногу. Море втихло співаючи нам колискові своїм шершавим шепотінням.

-         Давно так спокійно не спав. – потягнувся чоловік притискаючи мене до себе і цілуючи у скроню. – Я так тебе люблю. – його подих залоскотав моє вухо. – Тепер у нас все буде добре.

-         Мені страшно. – я підтягнула ноги під себе сильніше притискаючись до широких грудей. – Останнім часом все частіше приходить думка, що як тільки ми наближаємося одне до одного, навколо все починає руйнуватися.

-         А якщо віддаляємося, то руйнуємося ми. – він погладив моє волосся обережно цілуючи плече з якого сповзла сукня.

-         Самому легше терпіти, ніж дивитися, як через тебе страждають ті, кого ти так любиш... – я повністю розм’якла в його обіймах. Тут було так безпечно і надійно. Вони стільки всього обіцяли.

-         Ми спробуємо жити так, аби наш союз більше нікому не завдавав болі...

І мені так хотілося вірити. Я знову заплющила очі намагаючись якнайдовше розтягнути цю мить блаженства. Та час невблаганний. І він підходив до кінця.

-         Анет... – почувся із далини голос Деніза.

Я одразу спробувала відштовхнути Всеволода, але він лише міцніше притиснув, ніби заявляючи свої права на мене.

Розчарування у погляді Деніза було настільки сильним, що мені здалося, наче там щось померло. Потухло. Він кивнув так, наче вмить зрозумів таємницю всіх почуттів на світі. І розвернувшись пішов до будинку.

Я знову спробувала вирватися з обіймів Острозького, який стривожено спостерігав за моїми маніпуляціями.

-         Ти маєш мені довіряти.

Він неохоче та все ж відпустив. І я помчала наздоганяти Деніза. Тільки босою по розпеченому піску це було не просто. Хлопець неначе спеціально пришвидшив крок не реагуючи на мої просьби зупинитися. Задихавшись я не помітила маленької ямки і ставши в неї підвернула ногу. Різка біль змусила мене зойкнути. Тільки от ніхто із цих двох чудових чоловіків не спішив мене рятувати. Тоді я ще раз спеціально скрикнула, наче кіт, якому притиснули хвіст у дверях.

Деніз зупинився. Повільно повернувся. І піднявши очі до неба важко зітхнув. Він розумів, що з мого боку це маніпуляція. Та залишитися байдужим все ж не зміг. Неохоче сам підійшов до мене і присів поруч.

-         Де болить? – намагався уникати зустрічі очі в очі.

Я показала на кісточку. Деніз обережно взяв ногу і покрутив виявляючи наскільки сильно я перебільшила травму. Тільки я більше не відчувала того трепету від його дотиків, що лише починали народжуватися. Присутність Всеволода якимось дивним чином унеможливлювала будь-які почуття до чоловіків, окрім братерських.

-         Послухай. – я схопила його за зап’ястя. – Я маю тобі дещо сказати.

-         Це все вже не має значення. – пробурмотів не піднімаючи погляду.

Та все ж я продовжила.

-         Твій дідусь взяв з мене слово. Він відпустить їх живими, якщо я за...

-         Я знаю. – перебив мене.

Я ошелешено застигла не розумію про що мова. Може він шось не так зрозумів. Тому спробувала доказати.

-         Якщо я залишу тебе. Зникну з твого життя.

-         Я знаю, Анет. – він нарешті наважився подивитися мені у вічі.

-         Знаєш? І все одно продовжував нам допомагати? – я не одразу помітила, як сильно стискаю його руку.

Він гірко посміхнувся негативно киваючи головою.

-         Тобі тут не місце. Я розумів це з самого початку. І все одно майже дозволив собі повірити, що... може щось вийти.

Я простягнула руку аби торкнутися обличчя на якому відпечатався вселенський смуток. Та він не дозволив мені це зробити відвернувшись.

-         Ти любиш його. – це прозвучало наче постріл. Навіть для мене. – І при всій своїй владі та силі я не можу із цим нічого зробити. І навіть намагатися не буду. Якби я мав хоч зернину надії... Але того, що між вами відбувається не помітить лише ідіот. Чи, тим паче, наважиться стати поміж вас. Це як лягти між поїздом і рельсами.

-         Деніз... – кожне слово дряпало мені горло. – Ти чудовий. Правда. І якби не... я не знала, що вони приїдуть по мене... я не знала, що вони не винні... Я думала, що... Що все минулося. Що я забула... Але менш за все мені б хотілося змусити тебе страждати прирікши жити з людиною, яка тебе не любить настільки, наскільки ти заслуговуєш.

-         Все на краще. – було дивним до в такий момент він мене підбадьорює, а не я його. – Ти сама казала, що все має сенс. І ти залишила неабиякий слід у житті моєї сім’ї.

-         Скоріш наслідила. – я хмикнула, а він не до кінця зрозумів сарказму.

-         Він любить тебе. Хоч я і не розумію такої любові... Та все ж це факт. Відчайдушна самопожертва, що межує з безумством. Вкотре переконуюся, що любов це не тільки про почуття. Це вибір. Я не знаю, чи здатен на таке...