Троянда мого серця

Життя прожити -- не поле перейти. Так говорить давня українська мудрість, яку чув кожен з нас. Щоправда. Лише з віком ми розуміємо її сенс. На шляху трапляються різні моменти, що дарують радість і сум, злість, біль і прощення. А нині я хочу познайомити вас із невеличкою історією мого особистого маленького Щастя.

• Ти куди, хвесько? Шапку одягни! -- чулося мені вслід від мами. Я ж не розбирала шляху, доганяючи свого коханого, свого чоловіка.

Так, я вже заміжня жінка, мені двадцять років, маю чоловіка, старшого за мене на цілих одинадцять з половиною років. А ще ми скоро станемо батьками. Радості немає меж, щоправда не у всіх і не завжди. А все через клятий токсикоз. Ні вечерю чоловікові не приготувати, бо й суп засмаженим заправити не можу, ні на навчання сходити. Щоправда, батьки про це поки ще не знають. На жаль, скоро дізнаються, декан не буде терпіти нескінченно. Але поки ще все гаразд і можна отак, закинувши шапку, пробігтися поряд з коханим, відчути морозець, що кусає за вуха, пограти в сніжки. Зараз зима, тож мати свариться, що я не хочу хутряну шапку одягати. А мені морозцю хочеться.

Проживаємо ми з чоловіком в Броварах у виняйнятій кімнаті. Господарі – старенькі вже дідусь з бабусею, дуже хороші. Господиня дому навіть, коли мене брали приступи токсикозу, закінчувала за мене приготування їжі, зовсім як моя власна бабуся. Тож  тепер, засунувши шапку до пакету, я швиденько перебирала ногами, щоб встигнути на електричку, адже взавтра чоловікові на роботу, як, до речі, і мені.

До електрички добралися рейсовим автобусом. Сівши у вагон, я притиснулася боком до чоловіка і придрімала: животик ще невеличкий, але слабкість вже дає про себе знати. Вагітність лише доходить до чотирьох місяців, а зміни як в харчуванні, так і в поведінці просто вражаючі. Сльози, що переходять у веселий сміх, образи на голому місці, розчуленість при погляді на будь-яку милу ситуацію чи картинку – все це переслідувало мене постійно. І чоловік мирився з моїми закидонами, як він це називав. Н4у що ж, хоче, щоб маля було здоровим – то й терпить. А я, як і кожна жінка, цим користуюсь.

Щоб добратися до будинку, де ми в цей час мешкали, необхідно було з вокзалу дібратися на метро до станції «Лісова», а тоді пересісти в маршрутку, в яку завжди було важко сісти. Чоловік мій навіть зумів зайняти мені місце на сидінні, щоб не мусіла стояти увесь час, оскільки їхати потрібно було майже до крайньої зупинки.

• Потерпи, сонечко, - примовляв він. – Вже скоро будемо вдома.

Люди поряд усміхалися, дивлячись на його турботу і, коли ми вже виходили з маршрутки, дехто навіть оглянувся на нас. А ми і справді виглядали трохи незвично. Я – молода дівчина в козиній чорній шубці і шапці з чорно-бурої лисиці, наче пані, тримала в руках лише маленьку дамську сумочку. А він, високий стрункий чоловік, йшов трохи позаду мене, слідкував, щоб мене ніхто не штовхнув і ніс дві великі важкі сумки, в які було складено велику кількість сільських смаколиків, таких як домашнє лечо чи кислі огірочки. Раптом, я невдало ступила на слизьку доріжку, послизнулася і змахнула руками, зберігаючи рівновагу. Ззаду почувся гуркіт, а мене попід руки схопив мій коханий чоловік.

• Ти що? – Обернулася я до нього. – Навіщо?
• Бог з ними, з банками. – Відповів мені Ігор. – Головне – що ти не впала і ви з маленьким не забилися. – А тоді цьомнув мене в щічку і допоміг твердо встати на ноги. Так і добралися додому.

Жили ми в ту пору дружно. Звісно, сварки ( невеликі) траплялися, як без них, але то були незначні побутові розбірки, які приводили нас до кращого розуміння один одного. Частіше за все, ми шукали рішення проблем, яке могло б вдовольнити обох. Тож назвати цей період життя можна майже безхмарним.

Щоранку я їхала на роботу в гімназію, що знаходиться на Нивках. Для цього мені потрібно було вийти на першу чи, максимум, другу маршрутку і добиратись до Києва, а тоді через все місто на їхати на метро. Добре, що сама гімназія знаходилась недалеко від нього, що дозволяло мені приходити вчасно майже завжди. Іноді я могла запізнитися на урок на кілька хвилин, але причина того – забитий в ранішню пору транспорт. Щоранку, добираючись до метро, я проходила через ринок, де купувала кілограм мандарин, які по дорозі встигала з’їсти. Те саме відбувалося і по дорозі назад. Так я вчинила й того ранку.

В якийсь момент у вагоні метро мені стало зле. В грудях здавило, дихати не було чим. Почала паморочитись свідомість. Здавалось, що увесь світ навколо хитається навколо мене. Я перелякалась і вийшла з вагону на першій же станції, прихилила голову до колони, а тоді розвернулась до неї спиною і стала з’їжджати донизу. На цю пору основна маса людей вже вийшла з вагонів і пішла до виходу, тож мене побачила жінка-працівник станції.

• Вам зле? – Підбігла вона до мене. – Що з вами?
• Так, недобре, - відповіла я і озирнулась, зауваживши, що знаходжуся на станції «Вокзальна». – Скажіть, будь ласка, тут є медпункт?
• Так, звісно, - відповіла жінка і провела мене в крихітне приміщення, де знаходилася медсестра, що швидко взялася мені допомагати.

Перш за все – нашатирний спирт і заміри тиску, що виявився досить високим. Потім викликали швидку і стали оформляти папери. Коли дізналися про вагітність, заметушилися ще більше:

• В такому стані необхідно завжди носити при собі медичне заключення, вам лікарі в лікарні все про це розкажуть краще. Схоже, що в зв’язку зі станом здоров’я, це вам не одного разу знадобиться.
• Ой, що робити! Я ж на роботу їхала! – Підскочила я зі свого місця.
• А де ви працюєте? - Перепитала мене медсестра. Я їй розповіла, на що вона мене заспокоїла і при мені набрала по телефону номер директора гімназії. А далі я слухала її розмову з моїм начальством.
• Доброго дня. Це гімназія номер …? Я телефоную до вас з приводу вашої вчительки Похиленко. Так, саме так. Її зараз зі станції метро «Вокзальна» буде відправлено до лікарні бригадою швидкої. Так. Вона ось тут, поряд, хвилюється щодо контрольної, але я не можу її відпустити в такому стані. Так. Добре. Я їй передам. До побачення.
• Ось і все, - усміхнулась мені жінка років тридцяти п’яти. А ти хвилювалась. А тепер полікуйся і спокійно народжуй малятко.