Глава 31

Розалія

Мені було страшно...Серце швидко билося і я могла лише просити вищих сил про допомогу.

Все сталося неочікувано. Мені написав Артем, аби я зустрілася з ним поговорити, але обов'язково, щоб нікому не говорила про нашу зустріч. Мене це ще тоді насторожило, але...я відчула себе сильною і пішла на зустріч. Він спочатку просто просив мене розповісти, що за компромат я маю на нього, але я вперто мовчала. Тоді це вивело його з себе. Він взяв мене за руку міцною хваткою і повів кудись. Як потім я зрозуміла, Артем віа мене до квартири. Я намагалася кричати, але він затулив рота рукою. Його ціль була одна - отримати компромат. Але якщо це станеться, то я не матиму чим захиститися від цього нелюда. Що ж робити? Як виплутатися з цієї ситуації? Кажуть, що вихід є завжди. Та чи є він у цій ситуації?

Артем грубо забрав мою сумку і швидко дістав ключі.

- Бісовий замок! - крикнув він, коли не зміг відчинити двері з першого разу.

Я вся трусилися від страху. Серце швидко билося, а сльози нещадно текли щоками через що, я погано бачила, що відбувалося. Вони були немов пелена, яка не давала змоги розгледіти щось і оцінити ситуацію. Все ж, колишній відчинив двері і грубо пихнув мене всередину.

- Де лежить цей твій «компромат»? - грубо запитав він зі звіриним поглядом.

Я бачу по його очах, що він здатен на все. Але задаватися - останнє, що я буду робити.

- Ти думаєш я тобі скажу?! - хмикнула. 

- Думаю так або тобі кінець! - крикнув він. - Впевнений, що у твоїй квартирі є ніж, чи не так? - з кривою посмішкою спитав хлопець.

Він же не збирається...? Я з острахом глянула на нього і не могла впізнати того Артема у якого була закохана раніше. Все ж кохання буває оманливим. Одразу згадала Перскотта. Яка ж я дурепа! Поводилася так зверхньо і гордо, а варто було все ж поговорити! Можливо тоді б цього всього не сталося. Але ж ні, мені потрібно було проявити свою туру гордість! Ненавиджу себе!

- То ти збираєшся говорити чи мені змусити тебе?! - кричав, немов навіжений Артем. - Де твоя кімната? - запитав він. Я кивнула швидкий погляд на двері своєї кімнати, але через це колишній одразу зрозумів усе і попрямував туди.

Перш ніж я встигла б подумати, чоловік взяв мене за руку міцно, так що вона одразу почервоніла, а потім посиніла від болі і повів мене за собою, прямісінько у мою кімнату.  Який тут вихід? Як впоратися з цією ситуацією і вижити? Схоже ніяк...Мені хочеться вірити, що вихід є, та чи є сенс вірити, коли реальність показує зворотнє?

- Що ти, чорт візьми, приховуєш?! - кричить Артем, паралельно шукаючи той об'єкт, який  я приховую.

- Ти ніколи не знайдеш його! - прошипіла я.

- Ми це ще побачимо. - широко та якось люто посміхнувся Артем, продовжуючи пошуки. 

Я відвела погляд та подивилася у вікно. Який є шанс втекти звідси? При тому, що він тримає мене...Вікно зачинена, тому, аби відчинити доведеться докласти зусиль і на це піде занадто багато часу. Не встигну...Сльози ще сильніше потекли, коли я усвідомила, що це все. Це справді все і більше немає виходу звідси.

- Все не те... - бурмотів собі під носом колишній, дістаючи всі речі з шафи і розкидаючи їх по кімнаті.

Я сумно посміхнулася. Так гарно їх склала, щоб тепер вони валялися по кімнаті, немов нікому не потрібні. Намагалася відволіктися думками на щось інше, а не лише думати про фінал, який на мене чекає. 

- Чорт, де він може бути?! - кричав несамовито хлопець.

Може сусіди почують?... Але я більш, ніж впевнена, що вони не прийдуть на допомогу, адже зараз таке покоління, яке переймається лише за свої життя. Господи...За що мені це все? Я опустила погляд та подивилася на улюбленого плюшевого песика, якого Артем кинув на підлогу. Дякувати богу, що тут немає мого Паріса, адже якби Артем щось зробив з ним...Я за себе не ручалася б. Схоже тато пішов вигулювати мого песика і правильно зробив. Так буде краще...Аби не наражати їх на небезпеку.

-  Мені увірвався терпець! - раптом крикнув Артем і попрямував разом зі мною на кухню, міцно тримаючи мене за руку. Він почав шукати щось у полицях і знайшов...ніж... - О так, тепер ти все розкажеш! - злісно посміхнувся він та підійшов ближче до мене, ніж яскраво відблискував срібний кольором від променів сонця.

Я відчула, як мороз пробігла по тілу. Ось і настав той фінал. Страх скував мене і я не впевнена, що змогла б говорити, якби захотіла.

- Розказуй! - командував Артем і підставив ніж спочатку мені до ноги вище коліна.

- Н-ні. - затинаюячись, промовила я.

Відчула пекучу біль в нозі з якої почала кропати кров. Поглянула туди. Артем зробив невеликий, але глибокий поріз, який страшенно пік. Але це лише квіточки. Наступним його ходом була рука вище ліктя.

- Кажу ще раз: розказуй!

- Ні! - впевненіше крикнула я і знову відчула біль.

Але я не зважала, бо Артем швидко переставив ножа до горла і тепер я справді почала боятися. Не кажіть, що це все...

- Розказуй! - крикнув він.

Я мовчала. Мовчала і боялася. Невже він справді здатен на таке?

- Три. - почав відлік.

Ні...