Глава 24

Розалія

- Це твій хлопець? - пошепки запитав Джозеф.

- Так. - відповіла коротко я та вже приготувалася до наступу.

Перскотт став поруч та уважно подивився на Джозефа, а той лише посміхався йому.

- То це ти той хлопець, який зміг зачарувати Розалію? - почав перший розмову блондин.

- Я. - кивнув Перскотт. - А ти хто?

- Джозеф Кінгстон.

- Перскотт Лонг.

Хлопці потиснули один одному руки. Я теж встала поруч з ними.

- Хочу попередити, Кінгстон, що Розалія має хлопця. Не варто забувати про це. - почав мій хлопець та взяв мене за руку.

Джозеф коротко глянув на це, але швидко відвів погляд, продовжуючи посміхатися. Мені було трохи незручно перед ним через поведінку Перскотта, але також приємно. Адже мій хлопець ревнує, а це з одного боку означає, що не хоче втратити мене. Звісно, якщо ця ревність не перевищує межі дозволеного.

- Я й не збирався нічого робити. - знизив плечима блондин. - Тим паче, ще при першій зустрічі я знав, що в неї є хлопець, тому припинив думки про стосунки.

- А вони були? - вирвалося в мене, Перскотт стиснув мою долоню.

- Ще й як. - підморгув Джозеф.

Неочікувано.

- Гаразд, ходімо в будинок, бо щось вже починає крапати дощ. - сказав американець і справді почав йти дощ.

Ми швидко зайшли в будинок. Джозеф пішов до якихось хлопців, а ми з Перскоттом сіли на вільний диван. Дивно, що він був вільним. Я вже приготувалася до до-овгої розмови.

- Розо... - почав Перскотт, але я його перебила:

- Я вже говорила тобі, що мені ніхто окрім тебе не потрібен. Джозеф - друг, не більше. - говорила я. Мій хлопець уважно слухав мене. - І те, що ми з ним говоримо нічого не означає. Я можу говорити, просто говорити, з іншими хлопцями.

Перскотт нічого не відповів. Просто обійняв мене. Ох...Як же приємно. Я вдихнула зараз його парфумів і не могла вдосталь насолодитися ним.

- Добре, я зрозумів. - врешті-решт промовив він. - Не хочу втратити тебе.

- Я теж. - поцілувала його.

Та раптом хтось сильно врізався в мене. Добре, що Перскотт тримав мене за талію і в мить поштовху сильніше стиснув. Я роздратована глянула на якусь дівчину віком п'ятнадцяти років, яка несла комусь явно алкоголь. Я б сказала вино, якщо не помиляюся.

- Ти взагалі дивишся, куди летиш? - прокричала я, аби було чутно, адже лунала гучна музика.

Дівчина боязко опустила погляд. Я помітила, що вона ледь не плаче.

- Вибачте. Я...я...т-така незграбна! - почала мямлити вона.

- Як ти сюди потрапила? - підійнявши одну брову, запитала я.

Дівчина подивилася на мене своїми голубими очима, а потім коротко глянула кудись позаду мене. Я обернулася. Там сиділа компанія підлітків такого ж віку, як вона і всі випивали. Деякі вже були явно в стані алкогольного сп'яніння.

- У школі всі дізналися, що неподалік буде класна вечірка і поки ніхто не бачив ми зайшли сюди. - пояснила дівчина. Вона нервово заламувала пальці рук.

Я глянула на Перскотта, який лише знизив плечима. Потім очима показала відійти, він спочатку не розумів, але потім до нього дійшло і він попрямував до Кирила, який з кимось розмовляв.

- Отже, - я уважно подивилася на цю дівчину, яка взагалі не вписувалася в образ тієї, яка постійно ходить на вечірки. Джинси, футболка та низький хвіст - добре видно, що її змусили. - Ти маєш розуміти, що в твоєму віці алкоголь пити ще зарано...

- Мені вже шістнадцять! - перебила вона мене.

- Все одно. Алкоголь дозволено з вісімнадцяти. - суворо говорила я. Дівчина трохи попустилася та припинила перебивати мене. - Твоїх друзів зараз звідси виженуть, а ти підеш додому.

- Але ж вони зрозуміють, що це я їх здала! - знову сказала вона та опустила погляд.

Я поклала руку їй на плече. Ох...підлітки...перехідний вік, складно. Зараз вони лише вчаться адаптуватися в суспільстві і не розуміють, що іноді варто "настучати" на когось, аби йому ж було краще. Адже алкоголь в такому ранньому віці занадто вже шкідливий.

- По-перше пізніше вони зрозуміють, що ти вчинила правильно. По-друге, якщо ти вже так хочеш, то повертайся до них і через хвилин п'ятнадцять, аби тебе не запідозрили, вас виженуть. Тільки ти мусиш обов'язково піти додому, ясно? - запитала, дівчина кивнула. - Добре, повертайся.

- Дуже дякую! - посмішка вперше з'явилася на її обличчі. Гарна ж дівчина.

Я помахала їй та пішла в сторону Лілії, яка стояла осторонь та щось дивилася у телефоні. 

- Привіт ще раз. - посміхнулася легенько я, ставши поруч з нею.

Блондинка підняла погляд на мене і теж посміхнулася, сховавши телефон до кишені.

- Вечірка супер. Ти - молодець. - підморгнула я.

- Дуже дякую. - Лілія поправила волосся. - Я взагалі люблю вечірки, але бути їх організатором - не дуже.

- Але ти впоралася.