Глава 18

Розалія

Хотілося виглядати особливою. Такою, аби справді сподобатися Перскотту. Тому не дивно, що лише сукню я обирала сорок хвилин. Переміряла купу варіантів, але все ж зупинилася на білій сукні, яка вільно спадала трохи нижче колір на тоненьких шлейках. Білі підбори, чорна сумка доповнили цей образ. Господи, чому ж я так хвилююся? Перед екзаменом не хвилювалася так сильно, як це відбувається зараз! Це ж звичайне побачення...Хоча кого я обманюю. Незвичайне. Це побачення з хлопцем, який мені небайдужий. 
Через годину я поглянула на годинник і усвідомила, що час іти. Ще раз швидко глянула на себе в дзеркало і нервово поправила пасмо волосся, яке неслухняно вилізло з-під зачіски. Фух, успіхів!

Спустилася на перший поверх, вийшла з готелю і одразу побачила свого принца. Він стояв біля шикарного авто, одягнений у сорочку, туфлі та штани, які вдало підкреслювали його міцне тіло. Його посмішка осяювала мене, а очі дивилися то на мої губи, то на очі, то на мій образ. Було приємно, що він не міг відвести погляду від мене. Я порятувала до нього на крилах щастя.

- Привіт. - посміхнулася, щойно підійшла до нього. Одразу припала до його м'яких губ у солодкому поцілунку. - Рада тебе бачити.

- Та невже? - лукаво подивився на мене. - Думав, що не дочекаюся від тебе цих слів. Виявляється потрібно було просто поцілувати тебе. - підморгнув мені, я легенько вдарила його.

- Все ж ти ще той придурок. - закотила очі я, але при цьому посміхалася.

- Прошу до авто. - він відчинив дверцята і я сіла поруч з водійським сидінням.

Обожнюю їздити на авто по нічому або вечірньому Лос-Анджелесі. Це місто таке прекрасне, таке магічне, сповнене особливої атмосфери.

- То ти скажеш, куди ми їдемо? - одразу запитала, щойно хлопець сів у машину.

Він нічого не відповів, лише загадково посміхнувся та завів двигун. Авто поїхало.

- Ти виглядаєш просто неймовірно. - тихо сказав Перскотт, я здивовано глянула на нього, хоча мені було дуже приємно.

- Чому ти помітив це лише зараз?

- Не знаю. - знищив плечима. - Насправді, я бачу це завжди. Ти весь час така прекрасна, трояндо.

Ця його "троянда" стала такою приємною. Зараз я розумію, що це звернення змушую метеликів у моєму животі влаштувати вальс.

Їхали ми зовсім не довго. Буквально хвилин десять. Всю дорогу ми говорили про якісь дрібниця, але саме такі моменти запам'ятаються - коли ти просто насолоджуєшся моментом і при цьому не намагаєшся комусь сподобатися чи навпаки.

- Приїхали.

- Так швидко? - я вигнула брову і подивилася у вікно, аби оцінити обстановку.

Нічого незвичного я не помітила. Звичайна будівля, вкрита вогниками, бо починало темніти. Спочатку я подумала, що це щось типу ресторану, але варто мені лише зайти туди.

- Ходімо.

Перскотт відчинив дверцята та допоміг мені вийти. Я торкнулася його долоні і одразу стало приємно, спокійно і так затишно. Немов я знайшла того, кого шукала так довго. Посміхнулася йому і ми пішли всередину. Це виявився далеко не ресторан. Все було вкрите склом. Підлога скляна, стіни, стеля - все. Окрім стільців, столів та всього такого. Я не одразу зрозуміла, де ми, але коли побачила стелажі з каблучками, сережками і всією ювеліркою - стало зрозуміло, що ми в ювелірному магазині.

- Ювелірний магазин? - здивувалася я.

- Але ми прийшли сюди не купувати щось. - підморгнув мені Скотт. - Почекай мене тут, будь ласка. - він поцілував мою долоню і пішов до адміністратора.

Я стояла та розглядала все навколо, намагаючись зрозуміти, чому ми можемо бути тут, якщо не купувати щось? Адже це магазин. Проте, розглядання каблучок і скла - мені нічого не дало. Питання стояло все ще не вирішеним. А Перскотт про щось говорив з дівчиною, аж поки та не кивнула. Хлопець посміхнувся мені і підійшов до мене.

- Готуйся. - знову підморгув та взяв за руку.

- Що відбувається? - запитала я, але відповіді, звісно ж, не почула.

Ми попрямували в якесь приміщення. Спочатку зайшли в одні двері, потім пройшли коридором наліво, потім у інші двері, а далі я вже збилася з рахунку. Мене викрасти збираються? Я йшла і чесно не розуміла, що відбувається. І нарешті, останні білі двері, зайшовши в них, я просто відкрила рота від здивування. Стояв один великий стіл на якому лежало купа всіляких предметів, але головне це був якісь два шматочки золота і біля них купа інструментів.

- Ем... - пробурмотіла я, сподіваючись, що Скотт пояснить мені, що взагалі тут має зараз відбуватися.

Він повів мене до цього столу і відсунув один стілець, аби я сіла. Все ж послухалася його, а хлопець сів поруч.

- Отже, настав час розкрити карти. - посміхнувся він. - Ми зараз будемо виробляти самі каблучки один одному.

Сказати, що я здивувалася - це нічого не сказати.

- Виробляти каблучки? - очі немов п'ять копійок.

- Так. - спокійно кивнув хлопець і взяв до рук один шматочок золота та ще якусь штуку. Шкода, що я не розбираюся в усіх цих інструментах. - Я робитиму тобі каблучку, в ти мені.

- Ну я ще не казала тобі «так», а ти й не запитував. - я підморгнула йому та засміялася.