Глава 10

Розалія

- Що тобі потрібно?! - стаю навпроти нього з великою дистанцією у два метри.

Не хочу навіть підходити до цього ідіота ближче.

- Розо, ми ж кохали один одного! І ти так швидко забула про нас? - невинним, таким же хриплим  голосом запитує він.

- Нас ніколи й не було! Була лише я, яка сліпо вірити у наше кохання, і був ти, якому потрібна була лише іграшка на ніч та дівчина для гарної картинки. - злісно «випльовую» йому це.

Сльози з'являються на очах, але я починаю часто кліпати, аби прибрати їх. Ні, я не буду перед ним принижуватиме! Нехай бачить, що він для мене мертвий.

- Це дуло в минулому. - чітко промовляє. - Але я хочу виправити майбутнє.

- Я не хочу тебе бачити. Ти для мене мертвий. Жити там, де жив усі ці роки - якомога далі від мене.

Не хочу тут більше стояти, тому проходжу повз нього і йду у будинок. Хочу втекти, забути його, але ці чортові спогади душать мене зсередини, а він лише насміхається над цим, адже я впевнена, йому було байдуже на мене і на те, що він робив мені боляче. Він не зупиняє і мене це радує. Заходжу у квартиру і даю волю сльозам. Боже...Цей чортів придурок! Знову він! Для чого?Сповзаю по дверях і плачу, не можу зупинитися, адже кожен новий спогад додає порцію сліз.

- Гав! - чую песика та обертаюся. Паріс спокійно стоїть та не може зрозуміти, що відбувається.

Беру його на руку та пригортаю до себе міцно-міцно, але все одно продовжую плакати. Проте, через годину безперервного плачу, я ось так і заснула, на підлозі з сумними думками. Можливо тому то мені та наснився саме такий сон...

«Я стояла в нашій спальні й дивилася на прекрасний краєвид з вікна на Рим. Прекрасне місто в прекрасній країні. Як же гарно...Сонце вже спускалося за обрій, адже зараз десята година вечору, проте тут ще ніхто не спить, день лише починається. Для кожного. Та який він буде: сумний, веселий, жахливий...вирішить лише кожен сам. Адже ми та є творцями наших історій.

- Sei bella, lo sai? - (переклад з італійської - Ти прекрасна, знаєш це?) - чую позаду себе трохи хриплуватий голос свого чоловіка.

З посмішкою обертаюся до нього та дивлюся у його темні очі, прям чорні. Завжди дивувалася цьому.

- Це все лише завдяки моєму чоловікові. - підходжу ближче до нього та просто стаю навпроти.

Він посміхається зухвало, без краплі ніжності. Бере мене за руку, проводить по ній, потім цілує її, далі доходить своїми губами до плеча, потім шия, а далі знаходить мої губи, при цьому я задоволено дивлюся на нього і не вірю, що він дістався мені. Чоловік продовжує мене цілувати, а потім підхоплює на руки та кладе на ліжко. Але не обережно, він прямо таки кидає мене, через що я боляче вдаряюся головою об стіну, але йому байдуже. Він продовжує цілувати мене вже більш настирливо. Знімає з себе сорочку, яка так гарно пасувала йому. Але це не головне. Головне те, що він взагалі не звертає на мене уваги. Чоловік цілує мене, наче я маю радіти, але щось не так. Він починає стягувати з мене мою улюблену жовту сукню, але в нього не виходить, тому він просто рве її, як звір, злощасно рве на два шматки та відкидає.

- Я не хочу зараз... - починаю, але він грубо закриває мого рота долонею і цілує мій живіт.

Розумію, що зараз буде відбуватися і лякає. Він же не буде брати мене проти моєї волі, так? Але зараз все відбувається саме так. Я намагаюся прибрати його руку, але чоловіка це лише дратує.

- Будь слухняною, бо якщо ж ні, то буде гірше! - хрипить він, не глянувши на мене.

Знімає мою спідню білизну повністю. Бачу, як горять його очі. Боже...А я плачу. Мені боляче. Йому байдуже на мене, на те, що я не хочу цього, він просто бере своє...Грубо, не зважаючи на те, що я проти. А потім, коли завершує, а я лежу поруч зі сльозами, лягає поруч та проводить своєю рукою по моїй нозі.

- Молодець, Розо. Слухняна дівчинка, завтра отримаєш подаруночок. - цілує мене в щоку і відвертається.

Господи, куди я потрапила? Я ж кохаю його! Але хіба можна після такого кохати? Ні! Це було вперше...вперше, коли він взяв мене без моєї згоди, вперше, коли зґвалтував мене, але не в останнє...Саме тоді я почала розуміти, що йому було байдуже на мене...»

Різко прокидаюся зі сльозами на очах. Все тіло заніміло від незручної пози. Встаю. Господи...Тільки згадаю ту ніч одразу боляче та неприємно стає. Тіло покрилося мурашками, але не від приємного, а навпаки, від огиди, коли згадую, що він робив зі мною. Сльози течуть, а я прямую на кухні та дістаю пляшку червоного вина та беру один бокал. Заходжу на балкон і сідаю на стілець. Наливаю собі вино, пляшку ставлю на стіл. Дивлюся на небо, яке вже починає освітлювати сонце. Відпиваю вина. Боже...Яка ж я була дурепа, коли думала, що той нелюд буде нормальним чоловіком, як я могла його покохати? Відпиваю ще вина. Біль. Ось, що я відчуваю. Він завдав мені страшні болі, яку не виправити і як він взагалі сміє з'являтися й просити знову шанс? Скоріше б вже полетіти до ЛА і відпочити від усього хоч на три тижні, тоді можливо Артем і зникне. Я досі пам'ятаю його ім'я...Тепер ненавиджу кожного хлопця з цим іменем.Через годину ось таких роздумів, я дійшла висновку, що в університет сьогодні точно не піду. Сил немає. Тому я переодягнула свій вчорашній одяг на звичайну футболку і шорти та дістала свій ноутбук. Сіла на диван і увімкнула собі якийсь серіал, аби розслабитися. Іноді справді потрібен відпочинок. Проте, через хвилин тридцять після перегляду, мені хтось подзвонив на телефон.

- Якого біса?! - роздратовано закочую очі та дивлюся на екран. Макар. Чорт, я ж його ще не попередила, що сьогодні влаштую собі відпочинок.

Беру слухавку і вже готуюся почути його роздратування й допит.

- Алло, Розо? - питає, немов тут хтось ще може взяти мою слухавку.

- Так, привіт.

- Ти де? - одразу до суті. Ну що ж.

- Вдома. Сьогодні на пари не піду. - відповідаю якомога спокійніше.