Глава 9

Розалія

Зранку прокидаюся і спочатку не розумію, де я знаходжуся. Лише через хвилину згадую, що вчора трапилося і чому я тут. Встаю з ліжка та підходжу до вікна. Звідси відкривається гарний краєвид, а ще й сонечко, яке тільки прокидається, утворюючи схід сонця. Виглядає так гарно. Та потім я все ж переодягаюся у вчорашні речі та спускаюся вниз.

- Good morning, трояндо. - чую голос Перскотта. Обертаюся, хлопець сидить на кухні за столом та щось їсть. Підходжу до нього. - Як спалося?

Сідаю навпроти нього та спостерігаю за його діями.

- Чудово. Ще раз дякую, що дозволив лишитися. - спокійно кажу та переводжу погляд у віконце. Помічаю, що батько американця якраз іде.

Дивлюся на годинник. Чорт. Проспала першу пару. Йти на другу? Так і зроблю.

- Я буду йти, хочу хоч на другу пару встигнути. - звертаюся до хлопця та встаю. Беру свою сумку і прямую до виходу.

Гарний у них будинок. Такий просторий. Ніколи б не подумала, що у звичайного викладача в університеті може бути такий дім. Ще й авто нормально так коштує.

- Розо, я тебе підвезу!

Закочую очі, коли чую, як він до мене звертається. Я ж просила називати мене Розалія, а не скорочено. Хоча...Він мене врятував, тому сьогодні пробачаю. Зупиняюся та обертаюся до американця, який накидає легеньку клітину та взуває кросівки.

- Гаразд. - знизую плечима та прямую до автомобіля.

Настрою сперечатися немає, тому ліпше погоджуюся. Так і швидше буде.

- Сідай.

Роблю, як він каже. Всередині авто ще краще, ніж ззовні. Шкіряні сидіння так і манять сісти в авто та проїхатися по місту. Перскотт надягає ремінь безпеки і я роблю теж саме. Ми рушаємо.

- Твій батько знає, що я ночувала у вас? - цікавлюся, дивлячись у вікно.

Швидко пролітають будинки один за одним. Кудись поспішають люди. Звичайний ритм життя кожного ранку Києву.

- Так, я йому казав. - киває головою.

- А він що?

- Нічого. Мій батько зрозумів все і нічого не розпитував.

- Бачу в тебе хороші з ним стосунки. - переводжу погляд на молодшого Лонга та помічаю, який він зосереджений за кермом.

Ця його серйозність так приваблює...Руки напружені, хоч він і плавно веде автівку. Заворожує...

- Of course.

Іншу частину дороги ми мовчимо, Перскотт швидко завозить мене додому і я недовго обираю одяг. Переодягаюся та захвачую ще сумку з зошитами та всіма іншими речима. Цілую свого Паріса на прощання та швидко біжу до автівки.

- Ти швидко. - визнає хлопець і заводить двигун.

- Старалася. - киваю. - Не люблю змушувати когось чекати.

До університету ми доїжджаємо так же швидко та одразу йдемо на наші пари. Проте, я помічаю якусь вивіску на дошці оголошень.

- Перскотт! - він обертається і я Машу рукою, аби він ішов сюди.

Хлопець, ясна річ, невдоволений, що я його кудись кличу, але йде до мене і читає це оголошення у якому сказано, аби всі студенти о десятій годині були в залі, тому що скажуть хто поїде на практику до Америки.

- А зараз котра? - цікавлюся.

- Дев'ять сорок. - відповідає американець. - Що ж, тоді ходімо до зали.

Поки прямуємо до зали, американець вже встиг, напевно, десяти людям сказати привіт у відповідь. Диви, як швидко набрав популярність тут! Але я впевнена, що це лише через зовнішність і його статус.

Заходимо в зал і я сідаю поруч з Макаром, який вже тут чекає дона мене. А Перскотт сідає попереду поруч зі своїми однокурсниками.

- Привіт, як справи? - запитую.

- Привіт, у мене добре, а в тебе бачу ще краще. - друг грає бровами та показує очима на американця. - Ви ж разом прийшли. Зізнавайся, він вже встиг тебе зачарувати?

Закочую очі. Боже, іноді Мак такий придурок!

- Ми просто зустрілися твоя входу. - не хочу розповідати про те, що трапилося вчора, тому відповідаю так.

- Ти ж розуміє, що це доля. - широка посмішка так і не сходить з його обличчя.

- Макар! - суворіше кажу та дивлюся на друга, він підіймає руки, але продовжує посміхатися.

Раптом у залі стає тихо і я обертаю голову на сцену, туди вже вийшов директор і тримає у руках якусь теку.

- Доброго ранку, студенти! Сьогодні той день, коли ми дізнаємося хто ж переміг. Думаю, всі цього хочуть, так? - голосний крик «так» заполонив залу. - Добре, добре. Проте, перемогу отримають не всі, на жаль. Перший переможець, якого я одразу знав, що оберу - це...    Макар! - голосно промовляє директор та дивиться на мого друга, а я починаю аплодувати найголовніше.

- Я казала! Ти зміг! Молодець! - обіймаю Макара, який досі у шоці, але я бачу, що він радий.

- Клас. - все, що зміг промовити друг.

- Вітаю, Макаре! - повертається до нас Перскотт і з посмішкою промовляє.

Мак просто киває і продовжує слухати промову директора.

- Продовжимо. - всі студенти заспокоюються. - Наступними двома, хто пройшов будуть...Левицька Марина та Левицький Кирило! - оголошує директор.

Виходить це брат і сестра, якщо в них однакові прізвища. Обертаюся до них, знайти легко, адже вони підіймаються і починають обійматися та дякувати. З виду вони дуже схожі між собою. Дівчина має русяве волосся та дуже маленька за зростом, не вище метра шістдесяти, а її брат теж із русим волоссям, але вже вище.

- І двоє останніх. Я довго думав хто це буде, адже всі заслуговують на перемогу, проте...двома останніми переможцями стають...

- Це маєш бути ти! - шепоче мені на вухо Макара, а я лише знизую плечима.

Якесь хвилювання з'являється всередині та серце починає швидше битися. Це що таке? Мені ж байдуже переможу я чи ні.

- Стає... - продовжує інтригувати Антон Олександрович. - Ізотова Розалія та Перскотт Лонг!

Я вибалушую здивовано очі й одразу дивлюся на Скотта, який обертається до мене та посміхається такою чарівною посмішкою.

- Ми змогли. - каже. - Тепер я покажу тобі, ще я живу і впевнений, що ти закохаєшся в Америку.

- Вітаю, Розо! - Макар обіймає мене, але я продовжую дивитися у вічі американцю, немов він загіпнозував мене своїми прекрасними очима, які при не дуже яскравому світлі здаються темніші.