Глава 1

Розалія

Як же дістав цей fucking університет! Вчуся тут лише, бо це найпопулярніший університет з фахом дизайнера.

- Розо, ти знову мене не слухаєш. - роздратовано каже Мак.

Повертаюся до нього і розумію, що справді прослухала.

- Вибач, задумалася.

- Як завжди. - мій найкращий друг закотив очі. - Я говорив про те, що мене вже дістав наш викладач англійської. Сьогодні знову попросив мене принести його реферат, бо я нібито «забагато відпочиваю, адже не зробив на сьогодні десятисторінковий конспект». Дістав.

- Можливо він і не десятисторінковий. - припустила.

- Мені так Аня сказала! - заперечує той, киваю у знак того, що розумію.

Аня - наша місцева зубрила. Дратує мене. Як і всі інші. Чому? Бо я знаю все про кожного, знаю, що кожен обговорює свого друга поза спиною, а в обличчя говорить лише хороші речі. Як же дістали ці лицеміри. Всім важливі лише гроші, гроші й ще раз гроші. Нікого не цікавить нічого більше. Тому доводиться вливатися у цей світ.

- Тоді зрозуміло, але ти не парся. - кажу. - Принеси англійцю пару «зелених» і все. Він таке любить. - підморгую та відпиваю ковток кави.

От би чогось міцніше, але в університеті з цим суворо. Тому доводиться чекати завершення пар. Можливо прогуляти? Хоча там далі основні поняття дизайнерства, а цю пару веде суворий чоловік, батьківщина якого - Америка. Тому він такий суворий. Дістав вже.

- До речі, хочеш дещо цікаве розповім? - заінтригував мене друг.

- Якщо це варто того, то кажи.

- Ходять чутки, що через декілька днів має з'явитися новенький на нашому курсі. - повідомляє мене. Хмурюся.

- І що?

- А те, що батько цього новенького наш американець.

- Містер Бенед? - уточнюю. Це наш викладач, той самий у якого наступна пара.

- Ти ще знаєш у нашому університеті викладача американця? - трохи роздратовано мовить Мак.

- Та зрозуміла я. - закочую очі. - Але, що мені до того? Приїде якийсь черговий «мажор» який буде думати лише про те, яку наступну дівку заманити до себе в ліжко.

- Думаєш?

- Впевнена! Американці всі такі. - відводжу погляд. По всім книгам, фільмам та розповідям знайомих я усвідомила, що американці саме такі. Думають лише про дівчат та хлопців, наркотики та вечірки.

Дістаю сигарету, аби закурити. Це мій найбільший гріх, але також це єдине, що в змозі мене заспокоїти. Проте помічаю одну з викладачів університету і ховаю її. От чорт! Скільки до пари? Дивлюся на екран телефону, 5 хвилин, не встигну вийти з університету.

- Потерпи, вийдеш на парі собі й тоді покуриш. - знизив плечима друг.

Обожнюю його! Єдина людина, яка не засуджує мене стосовно сигарет, бо він знає, що це єдине, що справді може допомогти. Хоч і науково доведено, що це «заспокійливе» забирає пару років життя. Начхати!

- Так і вчиню. - посміхнулася куточком губ.

Вже під час пари, коли пройшло рівно двадцять хвилин і містер Бенед допитував по минулій темі одну із студенток, яка ледь чи не трусилися, поки відповідала, я підняла руку. Викладач прискіпливо подивився на мене, кивнув у знак того, що можна говорити. Немов пан великий. Але пофіг.

- Дозвольте вийти. - прошу.

- Напевно знову курити, от невиховане ж дівча! - прошипів хтось позаду мене, але я не звернула увагу.

- Якщо, Ви, пані Ізотова, прекрасно знаєте цей матеріал, то йдіть, але пам'ятайте, що... - він не договорив свої «надважливі» повчання, бо я вже вийшла з аудиторії.

Виходжу на заднє подвір'я університету, де стоять ще три людини такі, як я, які прийшли відірватися від нудної пари. Але всі хлопці. Дістаю пачку сигарет та беру одну з них, запалюю і роблю невеличку затяжку. Та-а-ак, чорт візьми, це те, що треба! Нікотин проходить у кров і діє, як заспокійливе. Аж сили додаються!

- Невже це наша, міс Розалія, власною персоною? - промовляє до мене один з хлопців. Високий блондин з підкачаним тілом, аж занадто. Бе.

- Припустимо. - роблю ще затяжку, відвернувшись від хлопця.

- Мені розповіли, що ти приймаєш хлопців вдома. - ця скотина почала підходити ближче до мене, але я й оком не кліпнула. - Тому я б хотів записатися.

- А мені розповіли, що ти повний придурок. - промовила, а потім зарядила йому сильного ляпаса по щоці, від чого той похитнувся. - Ще одне криве слово в мою сторону. - гордо підняла голову і затушивши допалену сигарету, пішла в аудиторію.

От дебіл! Як таких ще земля досить? Напевно ви думаєте, що я одягаю лише штани, бо до образу дівчини з сигаретами саме так і одягаються, але ні. Навпаки, мені подобається одягати спідниці, бо мені подобається моя фігура і моя зовнішність. Наприклад, зараз на мені спідниця бордового кольору до колін та чорна блузка заправлена в спідницю, а також бордові підбори.

Адже в тому щоб любити себе - немає нічого поганого. Проте дехто це не розуміє і вважає, що якщо дівчині подобатиметься те, як вона виглядає - то це одразу завищена самооцінка. Якщо у цих «дехто» зовнішність над якою ще варто попрацювати, то це їхні проблеми. А я задоволена собою.

Заходжу в аудиторію і сідаю на своє місце.

- Все ок? - питає Мак.

Не знаю як, але він кожного разу відчуває, що щось трапилося. Просто, як?

- Та якийсь придурок приклепався до мене. - закотила очі. - Проте не парся, я йому вліпила ляпаса. Нехай знає, що я не лише губи фарбувати вмію. О, до речі! - згадала.

Дістала свою темно-бордову помаду і підправила неї губи. Подобається мені така помада, ще й до мого образу чудово підходить.

- Агов, студенти! - раптом голосно крикнув містер Бенед. Всі обернулися на нього, я навіть неохоче відклала помаду.

До аудиторії раптом зайшов директор і кивнув викладачу, потім оглянув усіх поглядом.

- Завтра до нашого університету приїжджає новенький, син містера Бенеда, тому я б хотів, аби один або одна з вас завтра провели йому екскурсію по нашому закладу. Хлопець з Америки й звик, що все має бути на вищому рівні, тому попрошу, аби все пройшло добре і хтось з вас зміг скласти гарне враження. Це дуже важливо для університету і кожного з вас. - суворо пояснює директор. - Містере Бенед, кого Ви запропонуєте обрати?