Пролог. Кров Чорної Троянди.

«Кожна троянда має коріння. Але не кожна квітка повинна живитися кров'ю».

•••

У ту ніч Академія не спала.

Вітер бився об високі вікна стародавніх веж, протискався крізь кам'яні арки й гойдав важкі полотнища прапорів із гербами Великих магічних родів. Місяць, затягнутий темними хмарами, час від часу виринав над шпилями, заливаючи холодним світлом внутрішній двір.
На перший погляд усе було спокійно. Учні спали у своїх кімнатах. Викладачі розійшлися після вечірніх занять. Вартові несли службу біля воріт і коридорів. У бібліотеці давно загасили всі свічки.

Та глибоко під Академією, за дверима, які не значилися на жодному плані будівлі, відбувалося те, про що не мали знати ні учні, ні більшість викладачів.

Там не було вікон. Лише камінь, тиша й запах крові. І ще дещо, що викликало трепет і жах. Це був запах старої землі, мокрого коріння та гнилої трояндової води. Він просочився в стіни так глибоко, що його, здавалося, вже неможливо було вивітрити. Він жив у тріщинах каменю, у порожнечах між плитами, у самому повітрі — важкий, солодкуватий, із металевим присмаком.

Під підлогою щось тихо потріскувало. Ніби хтось повільно шкребся з іншого боку каменю.

•••

Дівчину привели опівночі. Гарну, в довгій червоній сукні, надто ошатну для людини, яку вели на смерть. Тканина чіплялася за нерівності кам'яної підлоги, а поділ був забруднений землею. Темне хвилясте волосся спадало на плечі, частково приховуючи обличчя. Босі ноги торкалися холодного каменю, і кожен крок відлунював під склепінням — тихо, приречено, наче останній удар серця перед тишею.

Її руки були зв'язані за спиною. На зап'ястях уже проступили темні сліди від мотузок — тонкі борозни, що повільно набирали колір стиглої вишні.

На грудях, під напівпрозорою тканиною сукні, лежав невеликий срібний кулон на тонкому ланцюжку. Метал потемнів від часу, але на ньому ще можна було розгледіти герб — сокола з розправленими крилами. Птах ніби застиг у момент, коли мав злетіти, але так і не зміг.

Вона не плакала і була занадто спокійною, ніби сама воля вже покинула її. Можливо, сльози закінчилися ще дорогою сюди. Можливо, страх був настільки великим, що тіло вже не могло на нього реагувати. А може, вона просто вирішила, що не дасть їм задоволення бачити її сльози.

— Куди ви мене ведете? — запитала вона спокійно.

Її голос був хрипким, наче вона довго кричала в порожнечу й ніхто не відповів. Ніхто не відповів і зараз.

Попереду йшли двоє вартових у чорних обладунках. Їхні чоботи важко стукали по каменю, і цей звук був єдиним, що порушував тишу. За ними — жінка в темній мантії, що приховувала майже все тіло. Вона трохи накульгувала, а її ліва рука неприродно притискалася до боку, ніби намагалася втримати щось, що давно мало б зламатися.

Дівчина спробувала зупинитися, але один із вартових смикнув її за руку.

— Будь ласка… Я нічого не зробила.— Ледь тихо промовила вона, наче була майже без сил.

Жінка в темному балахоні на мить заплющила очі. Вона знала ці слова. Знала їх надто добре.

Колись, багато років тому, вона сама вимовляла їх у цій самій темряві. Тоді їй теж ніхто не відповів. Тоді вона теж сподівалася, що хтось зупиниться, обернеться, скаже: «Досить. Це помилка».

Ніхто не сказав.

— Продовжуй іти, — холодно наказала вона.

Дівчина спіткнулася. Вартовий грубо підхопив її під лікоть.

— Мені боляче…

Жінка не озирнулася вдруге, але її права рука, схована під мантією, стиснулася в кулак так сильно, що нігті залишили на долоні півмісячні сліди.

Вони зупинилися перед величезними дверима з чорного каменю. На їхній поверхні було вирізьблено сім троянд, з'єднаних між собою корінням. У центрі композиції виднілося дерево з розгалуженими гілками.

Під ним — напис стародавньою мовою. Дівчина не могла його прочитати. Та ця жінка здавалося пам'ятала кожне слово.

«Те, що було віддане добровільно, не може бути відібране силою.» Вона відвернулася.

Двері відчинилися з низьким протяжним скреготом, ніби камінь неохоче відпускав те, що ховав у собі. За ними повіяло холодом.

•••

За дверима було святилище. Величезна підземна зала здіймалася вгору, гублячись у темряві. Її стіни були вкриті стародавніми символами — рунами, що вилися, наче коріння, і зникали високо під склепінням. Підлогу перетинали вузькі канали, викладені чорним каменем, і в їхній глибині тьмяно відбивалося світло смолоскипів.

У центрі стояв жертовний вівтар. Високий, гладкий, майже чорний. Його поверхня відбивала світло так, наче вода в бездонному колодязі. По краях каменю виднілися тонкі подряпини. Деякі були неглибокими, інші — такими глибокими, ніби хтось колись намагався видряпати з нього власне ім'я.

Дівчина з жахом подивилася на нього. І раптом помітила, що подряпини утворюють сліди пальців. Багато слідів.

Наче хтось довго й відчайдушно намагався вчепитися в камінь. Наче камінь був єдиним, що могло втримати їх у цьому світі.

Вона відступила на крок. За цим вівтарем росло величезне Дерево Чорних Троянд.

Воно було старим настільки, що людський розум не міг осягнути його віку. Його стовбур був товстим, покрученим, із глибокими тріщинами на корі, схожими на зморшки на обличчі того, хто бачив надто багато. Коріння розходилося по кам'яній підлозі, проникаючи в стіни й зникаючи в темряві. На гілках росли чорні троянди. Не темно-червоні й не фіолетові. Чорні.

Їхні пелюстки поглинали світло, а на краях деяких квітів проступав темний блиск, схожий на засохлу кров. Окремі бутони були щільно зімкнуті, наче кулаки. Інші розкрилися настільки широко, що в їхніх серцевинах виднілися темні порожнини.

Дівчина почула тихе клацання. Вона підняла голову і здригнулася. Одна з гілок повільно повернулася в її бік.

— Що це за місце? — прошепотіла вона.

Її голос відлунював під склепінням, і здавалося, що сама темрява слухає її. І тоді вона побачила людей.