Розділ 20. Великий вибір

Осінь підкрадалася непомітно.

Листя на деревах починало жовтіти.

Ранки ставали прохолоднішими.

А для Троянди настав час, коли потрібно було приймати важливі рішення.

Вона все частіше замислювалася про майбутнє.

Що буде після школи?

Яку професію обрати?

Чим вона хоче займатися через кілька років?

Раніше все здавалося простим.

Але тепер варіантів було надто багато.

Одного дня після уроків класна керівниця принесла цілу купу буклетів.

— Діти, скоро вам доведеться вирішувати, куди вступати.

У класі одразу почався шум.

— Я ще не знаю!

— Я теж!

— А можна нікуди не вступати і спати?

— Даниле, ні, — засміялася вчителька.

Троянда взяла один із буклетів.

Потім другий.

Потім третій.

І зрозуміла, що заплуталася ще більше.

Журналістика.

Дизайн.

Фотографія.

Література.

Маркетинг.

Усе здавалося цікавим.

Після уроків вона зустрілася із Соломією.

— Про що думаєш?

— Про майбутнє.

— Ой.

— Що значить «ой»?

— Це складна тема.

— Згодна.

Соломія сіла поруч на лавку.

— А що тобі найбільше подобається?

— Писати.

— Це точно.

— Ще люблю фотографії.

— Теж правда.

— І людей слухати люблю.

— Це вже журналістика.

Троянда задумалася.

Можливо, подруга мала рацію.

Увечері вдома вона вирішила поговорити з батьками.

На кухні пахло чаєм і домашнім пирогом.

Тато Андрій саме читав новини.

Мама Настя мила чашки.

— Можна вас про щось запитати?

— Звичайно, — відповіла мама.

— Як ви зрозуміли, ким хочете бути?

Батьки переглянулися.

— Хороше питання, — усміхнувся тато.

— І складне, — додала мама.

— То як?

Настя сіла поруч.

— Я не зрозуміла одразу.

Пробувала різне.

Помилялася.

Передумувала.

І це нормально.

— Справді?

— Так.

Тато кивнув.

— Не потрібно зараз знати відповіді на всі питання світу.

— Шкода.

— Чому?

— Було б простіше.

Усі засміялися.

Того вечора Троянда довго не могла заснути.

Вона відкрила свій старий зошит.

Той самий, у якому колись почала писати історії.

На сторінках були мрії.

Нотатки.

Ідеї.

Замальовки персонажів.

Спогади.

Вона гортала сторінки й усміхалася.

Раптом зрозуміла одну річ.

У всіх записах було щось спільне.

Люди.

Історії.

Емоції.

Саме це їй подобалося найбільше.

Наступного дня до школи приїхали представники різних навчальних закладів.

Учні могли ставити питання.

Дізнаватися про спеціальності.

Шукати себе.

Троянда уважно слухала.

Особливо її зацікавила одна молода журналістка.

— Найважливіше — залишатися собою, — сказала вона.

— А якщо страшно починати?

— Усім страшно.

Навіть дорослим.

Ці слова чомусь запам'яталися Троянді найбільше.

Після заходу Максим чекав її біля школи.

— Ну що?

— Що?

— Уже вирішила майбутнє?

— Ні.

— І я ні.

— Серйозно?

— Серйозно.

Вони повільно пішли алеєю.

— Знаєш, — сказав Максим, — мені здається, ти впораєшся будь-де.

— Це комплімент?

— Так.

— Тоді дякую.

— Але є одне «але».

— Яке?

— Не переставай писати.

Троянда здивувалася.

— Чому?

— Бо коли ти розповідаєш історії, у тебе світяться очі.

Дівчина зніяковіла.

— Ти помітив?

— Звичайно.

— Спостережливий.

— Дуже.

Через кілька днів школа організувала невелику поїздку до університетського містечка.

Учні могли побачити аудиторії.

Бібліотеки.

Лабораторії.

Поспілкуватися зі студентами.

Троянді там сподобалося.

Особливо величезна бібліотека.

Вона могла б проводити там години.

— Ти загубилася? — засміявся Максим.

— Ні.

— Точно?

— Просто знайшла рай.

— У бібліотеці?

— Саме так.

— Ти неймовірна.

— Дякую.

Повертаючись додому, вона дивилася у вікно автобуса.

Небо повільно темнішало.

Попереду чекало ще багато виборів.

Багато сумнівів.

Багато нових доріг.

Але вперше вона не боялася.

Бо зрозуміла головне.

Не потрібно знати весь маршрут наперед.

Іноді достатньо зробити перший крок.

А потім ще один.

І ще.

Максим сидів поруч.

Соломія жартувала з Данилом на задніх сидіннях.

Попереду було життя.

Справжнє.

Велике.

Непередбачуване.

І дуже цікаве.

Троянда усміхнулася.

Її історія тільки починалася.

Минуло кілька днів після поїздки до університетського містечка.

Троянда все ще думала про своє майбутнє.

На столі лежали буклети.

У телефоні були збережені посилання на різні факультети.

А в голові — ще більше запитань.

Одного вечора вона сиділа у своїй кімнаті та щось записувала в зошит.

Саме тоді у двері постукала мама Настя.

— Можна?

— Завжди.

Мама сіла поруч.

— Знову думаєш про вступ?

— Трохи.

— А ще?

Троянда усміхнулася.

— Про книгу.

— О, це вже цікавіше.

— Думаєш?

— Звичайно.

— Але хто захоче читати мої історії?

Настя лагідно усміхнулася.

— А ти пам'ятаєш, як боялася першої фотосесії?

— Пам'ятаю.

— І як боялася першого інтерв'ю?

— Теж пам'ятаю.

— Але ж усе вийшло.

Троянда задумалася.

Можливо, мама мала рацію.

Наступного дня після уроків Максим запропонував прогулянку.

Осінній парк був особливо красивим.

Листя кружляло в повітрі.

Під ногами тихо шаруділи золоті доріжки.

— Про що думаєш? — запитав Максим.

— Про те, що страшно дорослішати.

— Згоден.

— Серйозно?

— Так.

— Я думала, хлопці цього не бояться.

— Ми просто краще це приховуємо.