Розділ 8. Ревнощі

Після квіткового фестивалю минуло кілька днів.

Троянда сиділа в кафе разом із Максимом, Соломією та Данилом.

Настрій був чудовий.

Усі жартували й сміялися.

Раптом до їхнього столика підійшла молода журналістка.

— Перепрошую, це ж Троянда?

— Так, це я, — усміхнулася дівчина.

— Можна кілька запитань для нашого блогу?

— Якщо недовго.

Журналістка увімкнула диктофон.

— Скільки вам років?

— Сімнадцять, — відповіла Троянда.

— Лише сімнадцять, а вже фото в журналах. Як вам це?

— Якщо чесно, я досі дивуюся.

Усі засміялися.

— А ким ви мрієте стати в майбутньому?

— Поки що думаю. Але хочу займатися улюбленою справою і бути щасливою.

— Гарна відповідь.

У цей момент до журналістки підійшов високий хлопець.

— Маріє, ти знову працюєш?

— Завжди.

— Привіт, — усміхнувся він Троянді.

— Привіт.

— Я Олег.

— Троянда.

— Знаю.

Олег сів поруч і почав розмовляти з нею про фотографії та фестиваль.

Троянда чемно відповідала.

Але не помітила, як Максим раптом став дуже мовчазним.

Соломія одразу це побачила.

— Даниле.

— Що?

— Подивися на Максима.

— Бачу.

— Ревнує?

— На всі сто відсотків.

Соломія ледве стримала сміх.

Тим часом Олег продовжував розмову.

— Можливо, якось вип'ємо кави?

Троянда здивувалася.

— Я...

Не встигла вона договорити, як Максим підвівся.

— Трояндо, можна тебе на хвилинку?

— Е-е... так.

Вони відійшли трохи вбік.

— Щось сталося? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді чому ти такий дивний?

— Я не дивний.

— Максиме.

— Добре. Можливо, трохи дивний.

Троянда усміхнулася.

— То що сталося?

Максим кілька секунд мовчав.

— Мені не подобається той Олег.

— Чому?

— Просто не подобається.

— Ти його навіть не знаєш.

— І не хочу знати.

Троянда раптом усе зрозуміла.

І ледь не засміялася.

— Максиме...

— Що?

— Ти ревнуєш?

— Ні.

— Ревнуєш.

— Ні.

— Дуже ревнуєш.

— Трохи.

Троянда не витримала і розсміялася.

— Це навіть мило.

— Мило?

— Дуже.

Максим похитав головою.

— Я серйозно.

— А я теж серйозно.

І чомусь від цієї розмови на душі стало тепло їм обом.

Бо іноді ревнощі — це не про злість.

А про страх втратити людину, яка стала важливою.

А Максим починав розуміти, наскільки важливою для нього стала Троянда.

Троянда все ще усміхалася.

Максим стояв поруч із дуже серйозним виглядом.

— Не смійся.

— Не можу.

— Це не смішно.

— Ще як смішно.

— Трояндо...

— Максиме...

Вони одночасно замовкли.

І раптом обоє засміялися.

— Бачиш? — сказала вона.

— Що?

— Ти хороший.

— До чого це?

— Хороші хлопці завжди ревнують дуже кумедно.

— Дякую. Зараз мені стало набагато легше.

— Будь ласка.

У цей момент до них підбігла Соломія.

— Ну що?

— Що саме? — запитала Троянда.

— Ви вже зізналися?

— СОЛОМІЄ!

— А що? Я просто питаю.

Максим мало не вдавився соком.

Данило за спиною Соломії ледь стримував сміх.

— Я знав, що вона це скаже.

— Зрадник, — відповіла Соломія.

— Я твій друг.

— Саме тому ти мав мене підтримати.

Троянда закрила обличчя руками.

— Мені соромно.

— А мені ні, — заявила Соломія.

— Ми помітили.

Усі засміялися.

Тим часом Олег підійшов до них ще раз.

— Трояндо, ось моя візитка.

— Дякую.

Максим одразу насупився.

Соломія ледь не впала зі стільця від сміху.

— Він зараз вибухне.

— Соломіє! — прошепотіла Троянда.

— Що? Я кажу правду.

Олег попрощався і пішов.

Щойно він зник за дверима кафе, Максим видихнув.

— Нарешті.

— Ти неможливий, — засміялася Троянда.

— Знаю.

— Ревнивий.

— Можливо.

— Дуже ревнивий.

— Трояндо...

— Що?

— Перестань мене дражнити.

Вона усміхнулася.

— Не хочу.

На кілька секунд між ними запанувала тиша.

Тепла.

Особлива.

Максим подивився їй в очі.

— Знаєш...

— Що?

— Я був справді не радий, коли він запросив тебе на каву.

Серце Троянди почало битися швидше.

— Чому?

Максим усміхнувся.

— Хіба сама не розумієш?

Щоки дівчини миттєво стали рожевими.

— Можливо, розумію.

— І?

— І мені приємно.

Максим здивовано підняв брови.

— Приємно?

— Так.

— Чому?

Троянда подивилася на нього і тихо відповіла:

— Бо ти мені теж небайдужий.

На мить світ ніби завмер.

Навіть Соломія замовкла.

Щоправда, лише на три секунди.

— Я ЗНАЛА!

Кафе вибухнуло сміхом.

Данило схопився за голову.

— Соломіє, ти колись навчишся говорити тихо?

— Ні.

— Це була риторична фраза.

— Все одно ні.

Троянда й Максим розсміялися.

І вперше за довгий час обоє відчули, що їхня історія першого кохання стає чимось справжнім.

Попереду було ще багато пригод.

Але тепер вони точно знали: їм хочеться проходити їх разом.

Після веселого дня в кафе друзі вирішили прогулятися центральною площею міста.

Сонце світило яскраво.

Настрій був чудовий.

Особливо в Соломії.

— Я досі не можу повірити!

— У що? — запитала Троянда.

— Що я була права.

— Про що?

— Про вас із Максимом.

— Соломіє!

— Добре-добре.

Максим лише засміявся.

Раптом біля площі їх помітила молода фотографка.

— Перепрошую!

Троянда обернулася.

— Так?

— Ви ж та сама дівчина з квіткового фестивалю?

— Мабуть...

— Можна фото?

— Зі мною?

— Так!

Троянда здивувалася.

— Звичайно.

Фотографка швидко зробила кілька кадрів.

Клац.