- 49 -

Роувен скорочує відстань, опирається лівою рукою на стіну, наближаючись до її обличчя своїм. Він практично видихає гаряче повітря їй в губи, демонстративно, іронічно кривлячи усмішку.

— Юне ціпля, — повторює він, не зводячи погляду з її очей.

— Пихатий індик!

Сільсія вдаряє обома долонями по його грудях, змушуючи відійти від неї. Та щойно вона це робить, краєм ока помічає чоловічий силует, який з’являється у дверному отворі.

— Здається я завадив, — коли Роувен помічає Адріана, то тут же завмирає. Градус на терасі стає до неможливості гарячим, напруга стає надто відчутно. Аберхат кидає погляди з одного чоловіка на іншого. — Прошу вибачення, — вимовляє Адріан не всміхаючись. — Не думав, що тут хтось буде.

— Я вже йду, — зціплюючи зуби, сказала Сільсія підбираючи свій жакет з підлоги.

Аберхат роздратована, намагається приховати свій стан, та все надто очевидно.  

— Сільсія…

Роувен нахиляється в її бік, але вона хуткіша, долає відстань надто швидко. Аберхат не хоче його слухати, і перш ніж взятися за ручку дверей, вона зупиняється.

— Капрал Уайт, я завтра прийду на відбір. І будьте певні, я буду саме тою, хто буде в списку переможців!

Її слова ледь не вибивають його з колії, він стискає руки в кулаки, а його губи перетворюються на одну бліду лінію.

— Гаразд.

Тільки коли вона покидає терасу, Адріан заговорив:

— Я завадив?

— Ні, — твердо заявляє Роувен і тінь лягає  під його очима. — Гадаєш я не здатен дотримати свого слова?

Його запитання не вимагає відповіді та Даерон все ж відповідає:

— Гадаю, часом ти не здатен визнавати очевидних речей.

— Ти помиляєшся. — Роувен покидає терасу, залишаючи Адріана на самоті.

— Мені б хотілося помилятися, — говорить Даерон, дивлячись на друзки скла на підлозі.

***

Лукас спускається на перший поверх таверни близько півночі, розглядаючи присутніх. Форма військових чаклунів двох гільдій тісно переплітається із містянами, Соуер роздратовано кривиться від того, що бачить. Хтось танцює, хтось мирно випиває за столиком, а хтось пристрасно цілується. Подібні гулянки зовсім не його, і це могло б його навіть не турбувати, та форма військових була для нього мов червона ганчірка для бика.

«Йолопи, які намагаються із себе щось представляти!»  — в розумінні Лукаса військові – це інша раса людей, якій суворо заборонене все те, що дозволено решті. — «Це те, на що витрачаються наші податки?! Утримання цих гуляк?»

Після дороги Соуер виснажений, гучна музика заважає йому спати, якби він не намагався сконцентруватися та розслабитися. Роздратованості додає присутність військових. Десь глибоко в середині, Лукас розуміє, що чаклуни у форму можуть йому завадити.  В нього всього лиш кілька днів  на пошуки володарки тіней, після йому доведеться повернутися в маєток. Наміру повертатися вдруге в місто Косоволь, Соуер не мав.   

— Чай з меліси! — поклавши монету на прилавок, голосно озвучує Лукас своє замовлення, перекрикуючи музику.

Бічним зором він. помічає дівчину, з якою познайомився в лісі. Вона щиро сміється в компанії двох чоловіків, щось активно розповідає жестикулюючи. Атмосфера за столиком приязна, та чомусь в Лукаса це викликає нову хвилю роздратування. Та варто було зустрітися прямим поглядом з Олавей, Соер відразу ж відводить погляд встромлюючись в прилавок. Йому ставлять невеличкий скляний чайник із заваркою та склянку.

Лукас виділяється не лише своїм рудим волоссям, адже всі решта п’ють алкоголь, і тільки він чай.  

— Ти виглядаєш стривожено, — злегка насупившись говорить Татіра.

Від її появи Лукас смикається, він робить вдих, щоб відповісти:

— Чай все ще гарячий, — виправдання нікчемне, але іншого він не знайшов, що сказати.

— Давай допоможу, — вона всідається на стільчик поруч, протягує до нього долоню, і через кілька секунд в повітрі з’являються три шматочки льоду правильної квадратної форми. — Так значно швидше буде.

 — Дякую, — його шрам смикається, коли він робить спробу всміхнутися. Бере кубики льоду й кидає до чашки, наливаючи чай. — Тебе хіба друзі не чекають? — він вказує поглядом на двох військових, що підводяться із-за стола.

— Пізня пора, вони вже збираються.

— А ти?

— Також хотіла йти, але побачила тебе хмурого, — вона дарує йому теплу посмішку.

Серце Лукаса підскакує ледь не до горла.

— Мій обов’язок тепер тебе провести додому.

— Це не обов’язково, — ніяково всміхається Татіра, накручуючи пасмо волосся на вказівний пальць.

— Ходімо.

— А як же чай?

—  Обираю нашу нічну прогулянку.

Відвертість Лукаса відбивається на обличчі Татіри рум’янцем. Її очі сяють від випитого алкоголю, та новий знайомий має дивну енергетику, яка їй симпатизує. Вони проштовхуються крізь натовп до виходу, і Татірі чи не вперше так шкода, що вона мешкає неподалік від Таверни.