- 44 -

Дукенс примружив очі, від чого його глибокі зморшки стали ще помітнішими. Коротко поголене світле волосся контрастувало із почервонілою від гніву шкірою на обличчі та скронях Бертрама. Він невдоволено заскреготів золотими вставками зубів.

— Я вам пробачив ваші грубощі в Чорному діаманті, але те, кого ви відправили мені в помічники… — він обурено хапав ротом повітря, роздуваючи ніздрі. — Це приниження. Образа! — не зупинявся професор.

Роувен навіть оком не моргнув. Його уважний погляд був не що інакше, як крижане-байдужим і це змушувало Дукенса лютувати із більшою силою.

— Не припустимо! Я буду на вас скарж… — Бертрам змовк, коли Уайт відклав в сторону механічне перо, й склав пальці в замок, спираючись підборіддям, — итися… — тихо додав він.

Професор чудово знав силу Роувена Уайта, та особисто бачити іскристі дрібні електричні розряди які насичували кисень озоном, було зовсім не захопливе. Ледь помітна людському оку блискавиця буквально іскрилася навколо капрала пригнітаючи атмосферу. Серце Бертрама кинулося в шалену скачку, а долоні спітніли. Професор не боявся капрала, та його запальний темперамент охолов, на зміну якому прийшов холодний розум.

— Професоре  Дукенс, — заговорив Роувен. Від його голосу голова Бертрама втиснулася, а плечі осунулися. — Знайте своє місце, — сухо й коротко сказав Роувен.

Цього було достатньо, щоб професор охолонув.

— Я не те, щоб був проти, просто це дівчисько…

— В неї є ім’я. Сільсія Аберхат.

— Я не хочу працювати із Сільсією Аберхат!

— Тоді працюйте самі.

— Але ж мені обіцяли помічника!

— Вам його надали. Ви не хочете працювати із людиною, тоді робіть свою роботу самі.

— Я все зрозумів, — склав на грудях демонстративно руки, Дукенс не став більше нічого говорити. — Завтра зустрінемося!

— Вся інформація стосовно відбору буде вам надана сьогодні.

— Дякую, — саркастично вимовив Бертрам. — Навсе добре капрале!

— Взаємно.

Щойно професор покинув хол, Роувен поглянув ще раз на розкладені анкети учасників, зосередившись на Сільсії.

«Таки не варто було направляти тебе до Дукенса. Ти напевне промовила не один прокльон в мою адресу» — він всміхнувся власним думкам. — «Мені потрібно зосередитися на виконані місії, а все що я роблю, це відволікаюся на тебе Сільсія»

Роувен різко повернув своєму обличчю кам’яну маску. Взявши перо в руку він продовжив вдосконалювати написане.

***

Сільсія закінчила працювати над дорученим завданням професора раніше, завдяки допомозі Адріана. Кілька годин в його компанії пролетіли настільки швидко, що коли робота закінчилася, вона не помітила як із робочого розмова перейшла на інші теми. Даерон був цікавим співрозмовником який знався на історії, артефактах які так любила Аберхат.

Їй навіть було трішки сумно прощатися із капралом і йти додому. Ще одним приємним бонусом було зайве не зустрічатися із професором Дукенсом. Він був неприємним чоловіком не лише через історію  Чорному діаманті, сама його поведінка й манера розмови відштовхувало Сільсію. Вона була безмежно рада,. Коли капрал Даерон запропонував відати папери особисто професору.

Зайшов до крамниці, Аберхат почувалася вимученою, але в міру щасливою. В її планах було зустрітися із Татірою та зібратися на вечірку. Останнє викликало приємне хвилювання. Вона не знала як військові чаклуни святкують, але їй було дуже цікаво дізнатися.

— Донечко, лист, — Моріана покрутила конвертом, спираючись ліктями на прилавок. —  Мені говорити, що це, чи ти й так знаєш?

— Знаю, — вона всміхнулася, підійшовши до матері, вона взяла конверт й розкрила його. Пробігши поглядом по тексту, потім Сільсія поглянула на Моріану. — Можна взяти участь?

— Не запитуй мого дозволу. Це наказ короля.

— Мені важлива твоя думка.

— Ти завжди хотіла вступити в королівську гільдію, —  жінка лагідно всміхнулася, — хіба це не чудовий шанс випробувати свої сили?! Ти багато тренувалася.

Моріана майже не лукавила, підтримуючи доньку щиро. Вона знала, що вибору немає, як і те, що скоро сили доньки проявляться і цьому ніщо не заводить.

«Я все зроблю для того, щоб відтягнути цей момент! Вона моя донька, і я її нікому не віддам!»

— Дякую, — Сільсія потягнулася до матері через прилавок, щоб її обійняти.

— Ну все годі цих обіймів, — Моріана звільняється із міцних обіймів доньки. — Там на горі, на тебе чекає Таті.