- 42 -

Олавей підвелася, виструнчившись. Її шия й ноги затекли від незручної пози сидіння на галявині,  але вигляду вона не подала. Її погляд був сконцентрований на незнайомцю, який тривалий час спостерігав за нею. Татіра також не стала озвучувати, що її метелики були не що інакше, як її сенсори, які здатні були відчувати все, що рухалося й передавати інформацію своїй хазяйці.

Зелені лози які мали схопити вепра-рорзо були щільно вкриті льодом; крижані метелики продовжували тріпотіти крильцями, хіба що льодяні кільця зникли. Татіра провела рукою в бік істоти, над рорзо білі метелики перетворилися на пухнасті пластівці снігу які вмить розтанули, щойно доторкнулися тіла звіра. Роздратовано істота видала рик, а після передніми копитами погреблася по заморожених лозах, розвернулася й пішла спокійно геть.

— Він збирався на вас напасти.

 Ставши твердо на землю, Лукаш вийшов вперед, показуючи себе повністю.

— Ви хотіли мене захистити?! Як це мило, — на обличчі Татіри жоден мускул не смикнувся.

Вона клацнула пальцями й всі метелики навколо перетворилися на пластівці снігу танучи ще до того як приземлитися на землю. Дрібна мигичка перетворилася на легкий сивий туман. Соуер мовчки спостерігав за магією незнайомки, яка мала особливу чарівність. Він наскільки захопився подіями, що зовсім забув про свою місію, й коня, який був прив’язаний до дуба.

— Героїчного вчинку не вийшло, — легка посмішка розтягнулася на його губах тоді як шкіра на рубцях натягнулася. — Ви виставили мене посміховиськом, — його кадик смикнувся.

— Ви бачите когось тут, хто б над вами сміявся?

Вона смикнула головою озираючись довкола, її ідеально рівно підстрижений чубчик колихнувся, відкриваючи на короткий час чоло. Татіра стомлено стиснула плечима в підтвердження своїм словам, а після затримала погляд на рудоволосому незнайомцю.

— Вам приносить задоволення ставити чоловіків в ніяковість?

— Аніскілечки.

— Чому ви медитуєте в такому місці? — питання було скоріше звинуваченням аніж цікавістю.

— А вам не однаково, де я медитую?

Кутики губ Лукаса піднялися верх, цього разу на його обличчі з’явилася зверхня посмішка.

— Панночко,  не бачу сенсу витрачати час на пусту розмову… — Соуер змовк, коли Татіра мовчки пройшла повз нього, спокійно відхиляючи рукою гілля кущів. — Агов, я з тобою розмовляю! — сердито він викрикнув.

Олавей зупинилася, дивлячись на галасливого незнайомця. Він був вищим майже на дві голови за неї, з широкими плечима, гострими вилицями та кривими очима. Незнайомець був вродливим навіть попри шрам на обличчі.

— Татіра, — вона протягнула руку для знайомства першою.

— Лукас, — оторопіло сказав Соуер, не зводячи з дівчини погляду.

— Якщо ви заблукали, можу провести до міста, — Олавей ледь всміхнулася. — Тут рукою подати.

Лукас не зводив погляду з теплої посмішки нової знайомої, яка була схожа на сонце попри її холодну магію. Ще одним дивовижним фактом стало те, що нова знайома ніяк не реагувала на його шрам, мов його в нього зовсім не було. Соуер відчував, що в  цьому, не було ні грама фальші.

— Буду вдячний, — сказав Лукас, ввічливо схилив голову в короткому поклону. — Тільки заберу спочатку свого коня.

Татіра знала ліс як свої п’ять пальців, це стосувалося й жителів лісу. Матір з батьком завжди її вчили шанобливо ставитися до тварин і не важливо були вони магічні чи ні. Та коли новий знайомий показав свого коня, Татіра ледь тримала писк радощів.

— Це що справжній лікаріс? Можна погладити?

— Звичайно. Ріса відчуває енергетику та наміри людей. Вам нічого боятися.

Олавей доторкнулася до коня, який схилив перед нею свою голову. Грива коня була схожа на кашемір, така ж м’яка й приємна на дотик. Лукас вперше давав комусь чіпати свого коня окрім Менлада.

— А й не боюся. Вона ж ваша, було б грубо, без дозволу чіпати вашу тварину.

— Ви мене проведете до міста?

— Звісно, я ж вам сама пропонувала свою допомогу.

— Із задоволенням тоді дорогою послухаю про ваше містечко трішки розповідей. Я чув у вас знаменитий цілитель є.

— Із задоволенням вам розповім, — цього разу посмішка Татіри була широкою.

***

Роувен сидів у холі гостьового будинку перебираючи особисті анкети чаклунів, які приймали участь у відборі. Складений план для проведення заходу здавався Уайту нікчемним, фальшивим, адже насправді ніхто не збирався шукати справді талановитих чаклунів, щоб дати їм шанс такий, який мали заможні чаклуни.

Народитися талановитим недостатньо, як і недостатньо вміти добре чаклувати, зрештою кошти вирішували все. Сумний факт який не змінювався роками. Система оцінювання, ранги все було умовним, мало хто без фінансової підтримки пробивалися на верхівки. Навіть посади чиновників інколи передавалися від батька до сина. Бюрократія процвітала в королівстві, навіть якщо її визнавати не хотіли.

— Двадцять учасників, — він поглянув на розкладені анкети. — Хотілося, щоб у вас справді був реальний шанс довести, що чаклуни без ліцензії варті уваги.