- 22 -

Сім’я Соуер була вельмишановною при королівстві Оус-Доал, і єдиною, на кого не поширювалася влада королівської династії стосовно сховища, яким власне Соуер володіли.

Лише магія членів сім’ї Соуер могла відчинити вхід до сховища, яке містило не просто дорогоцінності та рідкісні магічні артефакти, а реліквії створені магічним каменем вічності – орсидіантом. Власне, за всіма легендами та розповідями й самий камінь орсидіант* містився у надійному сховищі, якомога далі від чаклунів, щоб тим не було бажання скористатися забороненою силою.

— Пане, до вас візитери!

Лукас відставив фарфорову чашку, на тарілку, уважно поглянув на свого прислугу, який за віком годився йому в батьки. Менлад Дуат був чи не єдиною людиною в житті Лукаса, яка не мала статусу та влади, але його думка була для нього важливою.

— Менлад, ти ж чудово знаєш, якщо я тут, то мене ні для кого немає!

Лукас мав яскраво руде волосся як і всі члени сім’ї Соуер, але приховував його зачіскою – три тугі колоски на маківці які закінчувалися коротким хвостом, скроні та потилиця були повністю виголені. Зелені очі та дрібне ластовиння на переніссі також успадковувалося всіма членами родини.

Лукас мав досить підтягнуте тіло, широкі плечі, звабливу посмішку, та всі його прихильниці надто звертали увагу на рубець.

Рубець нагадував розбите скло, яке тонкою павутиною тягнулося від лівої скроні до ока, дістаючи до виличної кістки. Саме рубець змушував Лукаса втрачати свою впевненість, почуваючи себе слабким. Приховуючи слабкість за грубощами та пихатістю, він замикався в собі, нікого не підпускаючи.

— Пане, запевняю, я б не посмів вас турбувати, якби не був впевнений, що вас це однозначно зацікавить. Вони очікують з вами зустрічі, я провів їх до альтанки.

Менлад мав густе короткострижене сиве волосся, яке контрастувало з його майже жовтими очима, які скоріше нагадували зміїні аніж людські та темною шкірою. Зріст майже два метри та кремезність мускулів, робило Дуата більше схожим на особистого охоронця, аніж прислугу. В свої  п’ятдесят років, Менлад лишався самотнім.

Лукас ще раз поглянув на портрет, який прикрашав всю стіну, обвів поглядом запалені свічки та покладені білі хризантеми.

— Гаразд, — Соуер підвівся з колін. — Погаси свічки й прибери тут все. Церемонія все одно зіпсована.

— Як накажете, пане, — Дуат вклонився Лукасу, і не розгинався доти, доки молодий хазяїн не покинув кімнати.

Лукас Соуер був не єдиною дитиною в сім’ї, йому не потрібно було докладати зусиль, щоб виправдати сподівання батька, чи суворого діда.  Бувши молодшим сином, Лукаса не нагромаджували тренуваннями, навчанням, навіть в сімейні справи не втягували. Та коли хлопцю виповнилося п’ятнадцять повних років, втрата всієї сім’ї, змусила Лукаса взяти на себе відповідальність, вповноваження і продовжити самотужки сімейну справу.

Дійшов до альтанки, яка була призначена саме для приймання відвідувачів, а їх було в маєтку Соуер завжди сповна, Лукас розправив плечі. Та варто йому було переступити поріг, як чоловік різко зіскочив з місця, вклоняючись.

— Пане Соуер!

 Лукас не вперше бачив розбійника, який приносив йому рідкісний товар, але імені він його все ніяк не міг запам’ятати.

— Ти порушив години відвідування, — на стінах альтанки проступили тонкі мацаки ліан. — Краще тобі мати справді щось цінне, — Лукас всівся в своє крісло.

Підлога від магії заскрипіла, а стіл здригнувся як власне і сам розбійник. Лукас з легкістю керував рослинністю, і ця здібність не викликала такого жаху, як керування деревом.

— Пане Соуер, присягаюсь, вас це зацікавить! — обличчя розбійника зблідло.

— І що ж ти мені приніс?

— Інформацію.

— Інформацію? — ліва брова сіпнулася, від чого шкіра на обличчя Лукаса натягнулася виділяючи колір рубця ще сильніше. — Відколи це я купував інформацію? — стиснуті щелепи і свердлячий погляд змусив спітніти розбійника.

— Вишукали когось, хто б володів магією тіней.

— Їх винищили, а хто лишився в живих, то приховує свій дар.

— Я бачив власними очима дівку, яка керує тінями. Коли вона чаклувала її волосся та очі змінювалися, клянуся Тораллаком.

— І де ж ти бачив цю дівчину?

— В лісі Раві. Я хоті її вам привести, але втрутився капрал…

Лукас різко зіскочив на ноги, в його зелених очах спалахнули іскри, а мацаки ліан за лічені секунди обплели тіло розбійника.  

— Це тобі не чорний ринок! — прогримів Лукас. — Людина. Вона людина, а не тварина яку ти можеш впіймати й привести до мене! — ліани продовжували стискати тіло розбійника. — Я власними руками тебе прикінчу, якщо ти не схаменешся.

— Але ж вас влаштовувало, коли я приносив рідкісну здобич, — прокректав розбійник.

— Придбання заборонених речей – не порушення закону. Що сталося з дівчиною потім?

— Капрал із гільдії Абраксас забрав її. Він прямує до міста Косоволь, з ним ще один капрал, вони супроводжують близько десяти повозок. Помилуйте пане!

— А це вже щось, — Лукас розслабляється, ліани відпускають розбійника, який падає на підлогу хапаючись руками за горло. — Нагадую тобі вкотре, ти отримуєш золоті монети, тільки тому, що я знаходжу твій товар цінним, і якому не місце на чорному ринку. Та якщо ти переступиш межу, я буду першим у твоєму списку, від кого ти будеш переховуватися до кінця своїх днів.