Розділ 18

Мирослав

Ледь закінчилася остання пісня, я буквально впихнув гітару Максу й побіг шукати мою Варю.

Я обійшов увесь клуб, але все ніяк не міг її знайти. Її не було. Ніде не було.

Зате була Марта, і я дуже сподівався, що вона зможе мені допомогти.

— Привіт. Ти не знаєш, де Варя?

— О-о-о. Подивіться, які люди. Ну привіт.

— Де Варя? — перепитав я.

— А хто цікавиться?

— Марто, це хто? — запитав хлопець, що обіймав її.

— Так це ж... гітарист із Second Skin, — раптом сказав інший. — Ви класно граєте.

Блін. Зараз не до цього.

— Так. Так. Це я, — видавив із себе усмішку й знову запитав: — То де Варя?

Марта задумливо поглянула на мене, але відповідати не поспішала.

— Марто... — нетерпляче промовив я.

— Та я от думаю, чи варто тобі говорити?

— Що?

— Ти стільки часу її обманював.

— Марто!

— Полегше. Ти з дівчиною говориш, — заступився її кавалер.

Я стиснув зуби й змусив себе трохи заспокоїтися.

— Марто. Будь ласка, — уже стриманіше сказав я.

— Ну добре, — на її обличчі з'явилася хитра усмішка. — Вона в туалет пішла. Освіжитися. Трохи перебрала.

— Дякую, — кинув я й одразу помчав до неї.

А коли завернув у коридор, побачив абсолютно дику картину.

Варя стояла, притулившись до стіни, а біля неї терся якийсь козел.

Невже... вона...

Я навіть додумати не встиг.

Рвонув уперед і різко відштовхнув його від неї.

— Руки від неї забрав.

Та щойно хлопець відступив, Варя почала повільно сповзати по стіні.

— Варя!

Я ледве встиг її підхопити.

Вона впала мені просто в руки й одразу почала в'яло відбиватися, але її потуги більше нагадували старання маленького сонного кошеняти.

Вона настільки п'яна?

— Чувак, ти здурів? — хлопець обурено рушив на мене.

Я міцніше притримав Варю.

— Краще йди звідси, бо я заявлю на тебе в поліцію, — проричав я.

Він аж витріщився.

— За що? Вона сама хотіла!

— Вона на ногах не стоїть! Іди звідси!

— Ой, все...

Він закотив очі, але все ж відступив.

— Варю... ходімо, я тобі допоможу, — тихо сказав я.

Вона ледь розплющила очі, туманним поглядом глянула на мене й повільно підняла руку.

Я вже подумав, що вона хоче торкнутися мене... погладити чи, в крайньому разі, врізати. Все ж було за що.

Але Варя раптом відштовхнула мене.

І звідки тільки сили взялися?

Я ледве втримав її, не давши впасти.

— Ти чого?

— Я... нікуди... з тобою... не... піду, — пролепетала вона, ледве ворочаючи язиком.

— Варю.

— М-м-м...

— Подивися на мене.

Вона підняла голову, кілька разів кліпнула, вдивляючись у моє обличчя, а потім знову вперлася долонями мені в груди.

— Відпусти.

— Що?

— Не чіпай мене!

І ще одна спроба мене відштовхнути.

— Варю, це я.

— Відпусти. Мені треба йти, — вперто мовила вона.

— Ти двох кроків не зробиш, — спробував я достукатися до її здорового глузду.

Але той, здається, уже втопився в алкоголі.

— Зроблю.

— Ну добре. Спробуй.

Я обережно поставив її на ноги.

Крок. Другий.

На третьому вона похитнулася, і я ледве встиг її підхопити.

— Підлога крива... — пробурмотіла вона.

Я мало не засміявся.

— Звісно. Підлога винна.

— Не смійся з мене.

— Навіть не думаю.

Я підхопив її на руки й поніс до виходу. Їй точно не завадило б свіже повітря.

Та, здається, ця ідея їй не дуже сподобалася.

— Пусти! Збоченець! — запротестувала вона й почала колотити мене кулаками куди попало.

І хоч сили в її ударах було небагато, в око я все ж отримав. А потім ще й по зубах.