Розділ 16

Варвара

— І чому я не здивована? — сказала Марта, щойно зайшла до кімнати.

— Ти про що? — я підняла голову від подушки й поглянула на неї, шмигнувши носом.

— Ти. Ліжко. Мокра подушка і безкінечна туга.

— Ти... ти теж мене не любиш, — пробурмотіла я й заплакала ще сильніше, вткнувшись у подушку.

— Ех ти... Ходи сюди, горе моє, — Марта присіла поруч і міцно мене обійняла. — Ну, розповідай.

І я розповіла.

Про те, як жахливо він мені брехав. Як роками приховував правду. Як користувався моєю добротою й турботою, хоча насправді чудово міг обійтися без них.

Марта кілька секунд мовчки на мене дивилася, а потім запитала:

— Ти зараз серйозно?

— Ну так...

А що?

— А тобі не спадало на думку, що хлопець від тебе просто шаленіє?

Не спадало...

Хіба він міг шаленіти від мене й водночас думати про те, щоб піти до Аріани?

— З чого ти це взяла?

— А заради кого, по-твоєму, він захотів стати кращим?

Я навіть шмигати носом перестала.

— Заради мене?

— Невже здогадалася?

— Але тоді... чому він нічого мені не сказав?

— А навіщо? Він же сам тобі сказав: подобалося йому, що ти про нього дбаєш. От і користувався моментом.

— Це взагалі-то не дуже добре звучить.

— Ну... — Марта задумалася. — Трошки придурок. Але закоханий придурок.

— Не може бути. Він ще кілька днів тому збирався піти до Аріани.

— Щось я в цьому сумніваюся...

— Він сам мені сказав. Якби я його не зупинила своєю пропозицією... ну... ти знаєш якою... він би точно пішов до неї.

— Хотів би піти до неї — пішов би. Але ж залишився...

— Це нічого не значить.

— Добре, давай думати логічно.

— Ну давай.

— Ти йому дорога.

— Ну...

— Це факт, а не запитання. Він постійно щось для тебе робить. Тільки свисни і він тут як тут.

Вона права.

— Добре... Дорога.

— І коли прийшов час вибирати, з ким йому переспати, він вибрав тебе.

Правда. Вибрав.

— Угу.

— І от я думаю: якби в нього на думці був лише секс, то вибрав би він Аріану. Нащо йому псувати стосунки з тобою?

Ну... можливо... але...

— Але чому він тоді сказав, що піде до неї?

— О-о-о... — простогнала вона. — Не знаю! Не знаю я! Я ж не живу в його голові. Може, просто ляпнув зі злості. Чи хотів, щоб ти його приревнувала.

Я задумалася над її словами.

Вони й справді звучали логічно...

Може, все й справді було так, як казала Марта?

— І взагалі, ти бачила, як він на тебе дивиться?

— Як?

— Як закоханий ідіот. Так що помуч його трохи, дай кілька серйозних настанов, щоб більше не смів тобі брехати, і пробач. Та й живіть собі щасливо. Бо ця ваша драма... мене вже замучила.

— Ти ж ніколи не хотіла, щоб я була з ним...

— Ну... він виявився цікавішим, ніж я думала. Значно цікавішим. І щось мені підказує, що дзюдо — далеко не все, чого ти про нього не знаєш.

Я насупилася.

— Думаєш, є ще щось?

— Ну як тобі сказати. Краще будь готова.

Ще щось?

Після сьогоднішнього я вже навіть не знала, чого чекати.

— Добре... дякую тобі.

— Ага. Прекрасно. З драмою розібралися. А тепер збирайся.

— Куди? — не зрозуміла я.

— Підемо в клуб.

— Що? Знову? Я не хочу.

— Я теж багато чого не хочу. Наприклад сидіти з тобтою цілий вечір в кімнаті, слухати твої переживання і киснути.

— Але я справді не хочу. Може ти сама?

— Повір мені. Тобі варто піти, — вона хитро всміхнулася.

Я підозріло примружилася.

— Навіщо?

— Скоро дізнаєшся...

Мирослав

— Хей, чувак, привіт! Чув про сьогоднішню бійку. Ну ти даєш!

Макс, як завжди, голосно зайшов до кімнати. Та я лише зиркнув на нього.