Розділ 29

Гліб повільно проходить всередину. На обличчі маска спокою, але у глибині очей спалахує хижацьке полум'я власника.

— Я бачу, що у вас обід, Денисе, — Гліб говорить крижаним тоном і навіть не дивиться на нього. Його суворий погляд прикутий до мене, наче я у чомусь провинилася. — Наскільки я пам'ятаю, ви мали підготувати документи до чотирнадцятої години. Ви все зробили?

— Ще ні, майже готово, я якраз доопрацьовую. Залишилося прикріпити виписки з бухгалтерії, — Денис гарячково белькоче, швидко закриваючи коробку з піцою та хапаючи свої роздруківки.

— Тоді рекомендую вам прискоритися, — Гліб суворо зводить брови. — Бо якщо о чотирнадцятій нуль-нуль її там не буде, ваші обідні перерви до кінця року триватимуть рівно п'ять хвилин. Ви вільні.

Денис хапає коробку, кидає на мене переляканий погляд і вислизає в коридор, зачиняючи за собою двері. Я ще не бачила Грозовського таким суворим. Ми залишаємося удвох серед порожніх столів. Гліб повільно підходить до мого робочого місця й спирається долонями об стіл, трохи нахиляючись до мене. 

— Смачна піца? 

— Так, хочете спробувати? — змушую себе говорити спокійно, хоча серце в грудях калатає, мов божевільне.

Його волошкові очі темніють, перетворюючись на два бездонні озерця. Поводиться так, наче я сказала щось зовсім неприпустиме.

— Дякую, але я віддаю перевагу споживанню їжі без сторонньої компанії молодших юристів, які замість роботи займаються фліртом.

— Фліртом? Тут ніхто не фліртував, це звичайна обідня перерва, — вирівнюю спину, намагаючись не здригнутися під його важким тиском. — До того ж Денис просто пригостив мене. У нас дружній колектив.

— Дружній? — Гліб видає короткий, сухий смішок, у якому немає жодної краплі веселощів. — Мені здавалося, ви прийшли в компанію працювати, а не заводити дружні стосунки з усім юридичним відділом. Чи, можливо, я помилився щодо вашої серйозності?

Ці слова б'ють боляче й безжально. Усередині спалахує гаряча хвиля образи. 

— Не знала, що обід якось впливає на мою серйозність. Мені здається чи ви ревнуєте? — вимогливо підіймаю брови догори.

— А якщо й так, то що з того? 

 Він підходить до мене впритул, розвертає крісло на коліщатках до себе та ставить руки на підлокітники, заточуючи мене у своєрідний полон. Мій бос нахиляється надто близько, і я тамую подих. 

— Так, я ревную, — наче вибух, з його вуст виривається зізнання. — Це бісить. Бісить до божевілля, бо я не звик ділити увагу жінки, яка не виходить у мене з голови, з якимось хлопчиськом із піцою чи з колишнім, який приліз ніби побитий пес з піджатим хвостом.

Гліб повільно простягає руку, і його великий палець обережно, але владно затримується на моєму підборідді, змушуючи мене дивитися прямо в його волошкові очі. Його гаряче дихання торкається моїх губ  і чоловік накидується на мої вуста голодним поцілунком. Він цілує жадібно, владно, нестримно. Я здаюся під його натиском і цілую у відповідь.  Прогинаюся в спині, мої пальці чіпляються за його піджак, і притягують чоловіка ще ближче. Його поцілунок здається блаженством, хоч я і розумію, що це непривильно. Насилу відхиляюся:

— Глібе, —  з моїх вуст злітає здавлений стогін, який він миттєво ловить і розчиняє у пристрасному поцілунку.

— Глібе, — я знову роблю марні спроби припинити це божевілля. — Нас можуть побачити, — шепочу, намагаючись знайти хоч якісь залишки здорового глузду, хоча власне тіло відмовляється слухатися.

— Мені байдуже, нехай бачать.

Він знімає з мене окуляри. Уважно дивиться на моє обличчя, тягнеться до потилиці, торкається шпильки та розпускає волосся. Руді пасма розсипаються на плечах і мене прибиває прозріння. Стримую сльози на очах і хитаю головою:

— Тобі потрібна не я.

— Не вирішуй за мене, хто мені потрібний.

— Я не хочу ставати чиєюсь заміною, і не бажаю, щоб нею ставав ти, — намагаюся знайти логічне пояснення своїй відмові. — Я ще не оготовталася від попередніх стосунків і роман з босом точно не найкраща ідея.

— Чому? — Гліб гірко всміхається і намагається жартувати, наче за жартами ховає свій біль. — Я можу виписати тобі премію.

— Я звикла заробляти іншими способами, — відводжу погляд вбік, поки остаточно не розтанула у цих аквамаринових очах. — Є шанс, що ти забудеш цей поцілунок і між нами будуть лише професійні стосунки?

— Забути — ні, але можу майстерно вдати, що не пам’ятаю, якщо ти цього хочеш.

— Це необхідно, — говорю впевнено, хоч і сама сумніваюся у своїх словах. — Мені потрібний час.